Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Галан сидить у своєму домашньому кабінеті й пише статтю. Щось не пишеться. Він то сидить, узявшись руками за голову, то ходить, а то стане, візьметься великим пальцем за кишеньку плетеного брунатного жилета, як Ленін, і дивиться у вікно.
І так нічого не виходить. Він сідає в крісло, заплющує очі, закидає обома руками чуба на потилицю, закриває жменями лице й довго так сидить, не ворухнеться. До кабінету тихо, не торкаючись ногами килима, ввійшла Ліза Василівна, прошумівши шовком своєї нової сукні. Вона стає збоку, скидає легенько чоловікові руку з лиця й дивиться йому в вічі.
— Котю, я хочу з тобою говорити…
— Я хочу тебе слухати.
Утворилась якась невеличка пауза, тиша. Ліза Василівна важко зітхнула, од чого високо гойднулись широкі повні груди й на чоло побігли три журні складочки.
— Ти помічаєш, що Кароліна вагітна?
Галанові шпигнуло в скронях.
— Я… хтозна… Не придивляюсь. Та наче так. Ну?
— Ну, я хочу думати, що… мені так неприємно… — Ліза не дивиться на чоловіка, вона собі роздумливо говорить і порається біля нігтів.
Вона не бачить, як пашить у чоловіка лице, як бігають його очі, що не знають, куди подітись, як гупає в грудях серце й стука аж у голові.
— Мені здається, — продовжує Ліза Василівна, що тут… — (ось-ось у Галана вискочить серце!) — що тут замішаний Вова…
Галан легко зітхнув і затарабанив пальцями по столі.
— Чого ти так побілів? — нарешті помітила Ліза Василівна.
— А що ж ти гадаєш, що мені приємно це чути?
Він насмілився зиркнути їй у вічі, а Ліза Василівна знову нагнулась до своїх нігтів і продовжує:
— Я одного разу шарпнула двері в кухню — замкнені. Згодом із кухні вибіг Вова. Я зайшла до кухні, а там Кароліна. І така червона… Засоромилась і не дивиться на мене. Це неприпустимо. Вова вже людина доросла. Йому, звичайно, про це говорити якось не до речі. Між іншим, Ната говорила, що бачила їх обох біля кіно, в парку… Вова їй купує цукерки… Це нікуди не годиться… Що ти на це скажеш, Котю? Як ти гадаєш? Це ж жах.
— Що тут гадати?
Галан іще густіше затарабанив пальцями по столі, дивлячись в одну точку. Потім нервово схопив з телефонного апарата трубку й довго говорив із швейпромом. Переговоривши, він поклав трубку й повернув своє волосате трикутне обличчя з блискучими окулярами до Лізи Василівни.
— Клич Кароліну.
Дружина прошуміла з кабінету і згодом повернулась із Кароліною.
Кароліна похнюпила голову на груди й заховала руки під фартухом. Галан усім корпусом повернувся до неї.
— Слухай, Карочко… Я тобі знайшов чудове місце, службу. Ти можеш утроє, в чотири рази більше одержувати, ніж у нас…
— І роботи менше, й краща робота, — додала Ліза Василівна, що стояла поруч Кароліни, журно взявшись пальцем за підборіддя, як селянська баба.
— Я ось тобі напишу записочку, і ти завтра можеш іти. Дуже просили, щоб ти прийшла. Це кравецька майстерня. Ти ж і шити вмієш… Добре?
Пауза. Всі троє чогось чекають. Голова Кароліни поволі підіймається на Котю, очі їхні зустрілися. Її очі щось говорять. Котя розуміє, що вони говорять, і тому не може в них дивитись. Він іще раз запитав:
— Так згодна?
Кароліна через силу видушила:
— Згодна.
Взяла записочку, пригорнула її до грудей, нагнула низько-низько до землі голову, аж згорбилась, і тихо переступила поріг кабінету Коті Галана.
— Белю, Белю, — гукає хвора мати з темного кутка, закиданого лахміттям. Беля мовчить. Вона в розпачі припала до столу й ридає. Що їй лишається робити? Повипродувала все з хати. Мати… Беля підвела голову, закрапавши теплими слізьми на стіл, і глянула на матір. Мама, бідна мама. І раптом в уяві Галан. Чорт! Він розчавив її життя, знівечив… він звільнив її з посади за те, що вона не годила йому, як інші, не запобігала так, не вклонялася йому. Йому… так не подобалося. Чорт!
— Белю, Белочка! — Беля знов упала, ридаючи, на стіл. Помсти. Помсти! Вона покаже йому, хто вона така. Вона в його кабінеті бачила письменника, якого він образив, вона розповість йому все, й той напише. Тоді він знатиме. Тоді Галан знатиме… Або ні. Вона бачила в письменника в портфелі револьвер. Попросити або… взяти так, щоб він, письменник, не бачив. Отоді Галан знатиме.
— Белю, Бе-е-елю! — ледве промовила мати з темного кутка. Беля підійшла до матері. Мати вистромила худу, жилаву руку з-під подертої свитки, що була за ковдру, й простягнула її до Белі.