Беладонна. Любовний роман 20-х років

Густо плуталися Беліні думки, дзвеніли, крутилися одна біля одної, кудись далеко забігали, зникали так, що Беля не тямила себе, а тоді знову вертались на старе місце. Беля не відчувала під собою тротуару, кам’яного бруку… Вона незчулася, як опинилася в кімнаті у Фатіми. Якось це трапилося миттю… Ось вона в теплих обіймах Фатіми. Зацілована, в сльозах від радості й горя, вона не знає, що робити, як розпочати свою розмову, і разом із цим вона не знає, де подітись. Соромливо й ніяково блимає своїми голубенькими кружалками з-під біленької хустки, а на кругленьких гарячих щоках вогкість од тільки що витертих сліз. Фатіма всадовила її в кріслі, оббитім зеленим сукном, сама лягла на чорній канапі з папіросою в зубах, спершись на лікоть, і радо усміхається до Белі, поблискуючи своїми білими, як сніг, зубами. О, яка вона рада бачити Белю. Як це нарешті вона згадала свою сестру й зайшла до неї? Ах, нехай Фатіма не подумає про Белю нічого поганого. В неї просто нещастя! Отаке й отаке. Ах, у неї таке нещастя, таке нещастя. Чи не допоможе Фатіма? А взагалі вона дуже рада завжди бачитись із Фатімою, а як вона хоче, то й дружити, й що тільки хоче Фатіма. Допомогти? З великою охотою. Фатіма дуже рада допомогти сестрі й давній приятельці.

І чого Беля не зробила це зразу? Було б зразу прийти, Фатіма завжди до її послуг. Ах, яка ж вона, оця Беля. Однаковісінька, як і була раніш. Нітрохи не змінилася, ні характером, ні на обличчі. Таке саме пишне дитяче личко з покрученими задиркуватими брівками, з очима, як небо в чисту, теплу погоду. Ой, чого це вона так забалакалась? Може, Беля їсти хоче? От тобі й на! Плакати не годиться. Ну, годі.

Фатіма встає, кидає в попільничку недокурок і придушує кнопку на письмовому столику. За стіною почувся дзвін, наче дрібно розбилося тоненьке скло й розсипалось. Входить кругла, червонолиця дівчина, від якої пашить весною, свіжою білизною й милом. Дівчина покірливо стояла перед Фатімою, тримаючись руками за краєчки свого біленького фартушка. У Фатіми на переніссі збіглися складочки, обличчя шоколадного кольору стало наче темніше і випукліше — гордий ніс. У неї серйозний вигляд. Вона дивиться дівчині в ноги й наказує, що робити. Треба приготувати отаку й отаку страву, вина, і це все хутко, миттю. Дівчина легенько вклонилася, блиснувши білками своїх великих очей, і зникла.

І ось Беля сидить із Фатімою за столом. Розчервонілась од вина, очі весело бігали, голубіли, хустка спала на шию, вона розв'язала її, взявши обидва кінці в руки, й шарпала їх, захоплено розмовляючи. Де ж це Фатіма працює? Чи, може, чоловік багатий, що і гардероб із дзеркалом, і ліжко — нікелеве, і килими, і радіо на столі? Фатіма простягла руку до попільнички, задумано струшуючи попіл з цигарки, і мовчить. Потім вії швидко здіймаються вгору, і на Белю глянули чорні два лакові кружальця. Фатіма сідає поруч із Белею, відкидає рукою з її пукатенького чола волосся, зазирає їй у лице так, що в її очах побачила себе, як у кругленьких голубих дзеркальцях. У Фатіми туго, журно зійшлося перенісся, брови знялись угору, наче крила чорного ворона, а губи кругло, тонко рухались од розмови. Хай Беля не лякається. Нічого, правда, страшного й немає — вона, Фатіма, просто собі повія. Так, звичайна, повія. Ага, Беля лякається. Нічого дивного й лячного немає. Це така ж сама професія, як і інші, як і Галана, і його синка Вови. Хіба вона їх не знає? Хіба вона не знає, що ці людці із себе являють? Та хай Беля п'є та не сумує. Отак, отак. Беля журиться? Ах, чого вона журиться?..