Беладонна. Любовний роман 20-х років

Ось Вова забіг на кухню. Їсти хоче, чорт красивий. Щипається. Значить, лицяється.

— Не пустуйте, чуєте, бо миску впустю!

Вова задивляється. Його лице з гострим підборіддям і широким чолом подібне до трикутника… Вуха широко одвисли, наче аж гойдаються, русяве, світле волосся вогко, блискучо вкрило половину чола. Вова задивляється. Його сірі очі вишукують на Карочці жіночість і тьмаріють, п’яніють. Лице стає ще довшим, зализаний чуб звис аж у ложку. Вова одкинув ногу з жовтим туфлем-джімі[38] й жадібно зиркає на Карочку, сьорбаючи борщ. Вова сьогодні якийсь особливий. На сірі, рівненько вигладжені штани впало три крапки жирного борщу, але він і не звернув уваги. Карочка зареготала й зі сміху затулилась біленьким фартухом. Вова скрутив із хліба галочку й кинув Карочці за пазуху. В лице Карочці шугнула тепла кров од сорому й задоволення. Вона блиснула очима, нічого не сказала, лячно усміхнулась і одвернулась до плити.

Вова по обіді ущипнув Карочку за щоку, аж виступили білі плямочки, що зараз же залились рум’янцем. Вова пішов до кімнати. Карочка вийняла свій шматочок дзеркальця, завертіла перед ним хвилястою голівкою й сама собі усміхнулась: чорт красивий, що йому треба? Потім узяла в жменю свою чорну сукню й озирнулась позад себе. І непогана ж вона. Задивляється, чорт красивий. Пообідав швидко, певне, кудись спішить, хоч би посидів. Кудись побіг. Чорт красивий. Карочка ще раз зиркнула в люстерко й миттю сховала його в кишеньку фартуха. До кухні зайшла Ната, з двома білими косами на плечах, із тоненькими рожевими руками й пухкеньким лицем, на якому миготіли насмішкуваті світло-сірі очі. В круглому лиці є щось подібне до Лізи Василівни. Щось таке трохи жорстоке, докірливе. Ната нагнулась над мискою, усміхнулась у ложку, й рідкі руді брови високо примостились на чолі. Карочці ця усмішка не сподобалась.