Вовки Кальї. Темна вежа V
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #5
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб « Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0584-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вовки Кальї. Темна вежа V». Краткое содержание книги:
Я зайшов. Сказав, що справді колись був релігійною людиною, але це вже в минулому. Вона простягнула руку. Я теж простягнув, бо подумав, що…
Він простягає руку, бо вирішив, що вона хоче з ним привітатися. Його надурив приємний голос. Він не усвідомлює, що Ровена Маґрудер Роулінґс насправді піднімає руку, а не подає її. Спершу він навіть не усвідомлює, що його вдарили, до того ж сильно — у лівому вусі дзвенить, з лівого ока течуть сльози. Він чомусь думає, що раптове тепло, яке піднімається у його лівій щоці, — то якась химерна алергічна реакція, можливо, на стрес. Ровена насувається на нього, по її обличчю, моторошно схожому на обличчя Ровена, течуть сльози.
— Підійди, подивись на нього, — каже вона. — Знаєш що? Це інше життя мого брата! Єдине, яке в нього лишилося! Ближче підійди, щоб краще роздивитися. Вони викололи йому очі, вирізали одну щоку. Крізь неї видно зуби. Ку-ку! У поліції мені показали фотографії. Спершу не хотіли, але я наполягла. Вони пробили йому дірку в серці, але її лікарі залатали. Він помирає через печінку, її теж проштрикнули.
— Міс Маґрудер, я…
— Місіс Роулінґс. Але це не твоє діло. Давай, іди. Добре подивися. Подивися, що ти з ним зробив.
— Я був у Каліфорнії. Прочитав у газеті…
— Ну звісно. Я й не сумнівалася. Але ти єдиний, до кого я можу дістатися, не розумієш? Єдиний, хто був до нього близький. Інший його друзяка вмер від хвороби гомиків; а решта не тут. Вони їдять дармове їдло в його нічліжці чи обговорюють те, що сталося, на своїх зборах. Обговорюють, що вони відчувають через це. Що ж, преподобний Каллаген — чи то пак отче? Я побачила твій хрест на власні очі. Я скажу тобі, які почуття він у мене викликає. Він… мене… БІСИТЬ. — Вона не підвищує свого приємного голосу, але коли він розтуляє рота, щоб відповісти, вона притискає йому до губ вказівного пальця і вкладає в цей притиск стільки сили, що він вирішує мовчати. Нехай виговориться, чом би й ні? Багато років він уже не слухав сповіді, але це те саме, що їздити на велосипеді.
— Він закінчив Нью-Йоркський університет з відзнакою, — каже вона. — Ти про це знав? Отримав другу премію на поетичному конкурсі Белуа тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року, ти не знав? А він тоді був ще студентом! Написав роман… чудовий роман… він лежить на моєму горищі, припадає порохом.
Каллаген відчуває, як йому на обличчя падає м’яка тепла роса. Краплі її слини.
— Я просила його, ні, я благала його не кидати писати, а він лише посміявся з мене, сказав, що він нездара. «Нехай це роблять Мейлери, О’Хари та Ірвіни Шоу, — сказав він, — люди, які справді на це здатні. А в мене все це закінчиться тим, що я опинюся в якомусь кабінеті вежі зі слонової кістки, пахкатиму пінковою люлькою й виглядатиму як містер Чіпс».
— І це було б непогано, — каже вона, — але потім він вплутався у програму «Анонімні алкоголіки», а звідти недалеко було й до нічліжки. Й друзів. Таких, як ти.
Каллаген шокований. Він ніколи не чув, щоб слово «друзі» вимовляли так презирливо.
— Але де вони тепер, коли він гасне на очах? — запитує в нього Ровена Маґрудер Роулінґс. — Гмм? Де всі ті люди, яких він зцілив, усі ті газетні репортери, які називали його генієм? Де Джейн Полі? Вона брала в нього інтерв’ю в шоу «Сьогодні». Двічі! Де та бісова мати Тереза? В одному з листів він писав, що її називали маленькою святою, коли вона відвідувала їхню «Домівку». А зараз йому не завадила б свята, моєму братові не завадила б свята, яка поклала б на нього руки й зцілила. То де, в біса, та свята?
По її щоках течуть сльози. Груди здіймаються й опадають. Вона прекрасна і жахлива. Каллаген згадує Шиву, бога-руйнівника в індуїзмі. «Але в неї замало рук», — думає він і притлумлює в собі шалене бажання розреготатися.
— Їх тут нема. Тут лише я і ти, правда? І він. Він міг би одержати Нобелівську премію з літератури. Або навчати чотириста студентів щорічно впродовж тридцяти років. Міг би вплинути своїм розумом на дванадцять тисяч душ. А він лежить у лікарні з пошматованим обличчям, а на лікування його хвороби… якщо це хвороба, коли тебе ріжуть на шматки… труну й похорон підуть пожертви з його довбаного притулку.