Вовки Кальї. Темна вежа V

— А я був під кайфом, — сказав Едді.

— Ну добре, в усьому винен я, — сказав Каллаген, і всі розсміялися.

— Закінчуй свою розповідь, — попросив Роланд. — Може, після цього краще спатимеш уночі.

— Можливо. — Замислившись на хвилю, Каллаген почав: — Спогади про лікарню в мене, напевно, такі самі, як і в усіх людей, — запах засобів для дезінфекції й звук приладів. Здебільшого приладів. Їхнє пищання. Єдине, що пищить так само, — це обладнання в кабінах літаків. Одного разу я запитав у пілота, і він сказав, що це звук навігаційних приладів. Пригадую, тоді я ще подумав, що в лікарняних реанімаціях, мабуть, збіса багато навігаційних пристроїв.

Коли я працював у «Домівці», Ровен Маґрудер не був одружений, але, мабуть, усе змінилося, бо в кріслі коло його ліжка сиділа жінка й читала книжку в паперовій обкладинці. Добре вдягнута, в гарному зеленому костюмі, панчохах, в туфлях без підборів. Але я не почувався ніяково через те, що маю перед нею постати. Я помився, почистився, зачесався, як міг, і не пив від самого Сакраменто. Але щойно ми подивилися одне одному в обличчя, мені стало незатишно. Вона сиділа спиною до дверей. Я постукав об одвірок, вона повернулася до мене, і все моє так зване самовладання мов випарувалося. Я відступив на крок назад і перехрестився. Вперше з тієї ночі, як ми з Ровеном навідали Лупе в тій самій лікарні. Здогадуєтеся, чому?

— Авжеж, — сказала Сюзанна. — Бо шматочки склалися докупи. Вони завжди складаються. Ми вже не раз це бачили. Просто не знаємо, якою має бути картина.

— Чи не можемо цього збагнути, — докинув Едді.

Каллаген кивнув.

— Переді мною наче був Ровен, тільки з довгим білявим волоссям і грудьми. Його сестра-близнюк. Вона розсміялася. Спитала, чи я, бува, не побачив привида. Я почувався… поза реальністю. Неначе мене перекинуло до котрогось із тих інших світів, схожого на реальний — якщо такий існує, — але трохи відмінного. Я відчув шалене бажання витягти гаманець і перевірити, хто на купюрах. І не лише через їхню подібність. Через її сміх. Вона сиділа коло чоловіка з її лицем (припускаючи, звісно, що під усіма тими бинтами в нього ще лишилося лице) і сміялася.

— Ласкаво просимо до палати дев'ятнадцять лікарні Тодеш, — сказав Едді.

— Прошу?

— Дон, я лише хотів сказати, що це почуття нам знайоме. Всім. Продовжуй.

— Я відрекомендувався і спитав, чи можу я зайти. А питаючи, думав про Барлоу, вампіра. Вона запевнила мене, що я можу зайти. Сказала, що приїхала з Чикаго, щоб бути з ним в його «час закриття», як вона це назвала. А потім тим самим приємним голосом додала: «Я одразу вас упізнала. Через шрам на руці. У листах Ровен розповідав, що ви, напевно, були релігійною людиною в своєму іншому житті. Він весь час говорив про інше життя людей, маючи на увазі той період, коли вони ще не почали пити, вживати наркотики, не збожеволіли чи все разом. То як, він не помилявся?» Усе це тим приємним голосом. Як жінка, що вела світську бесіду на коктейлі. І Ровен лежав з перебинтованою головою. Якби на ньому були сонячні окуляри, він виглядав би точнісінько як Клод Рейне у «Людині-невидимці».