Вовки Кальї. Темна вежа V

— Я простягнув руку, хотів було відтягти Джеміна від дверей, та потім згадав, як він наступив лежачому на руку підбором чобота, і не наважився. Подумав: «Хенчику, якщо ти це зробиш, він потягне тебе з собою». — Старий пильно подивився на Роланда. — Ти знаєш, що ми часто подорожуємо і дуже рідко чогось боїмося, бо довіряємо Вищій Силі. Але мені стало страшно, я злякався того світла і передзвону. — Він трохи помовчав. — Вони жахали мене. Досі я ніколи ні з ким не говорив про той день.

— Навіть з отцем Каллагеном?

Хенчик похитав головою.

— Він не заговорив до тебе, коли отямився?

— Він спитав, чи він мертвий. Я відповів, що коли так, то ми всі неживі.

— А що було з Джеміном?

— Помер за два роки по тому. — Хенчик постукав рукою по своїх грудях під чорною сорочкою. — Серце.

— Скільки років тому ви знайшли тут Каллагена?

Хенчик похитав головою, описуючи підборіддям широкі дуги, — той жест був настільки характерний для манні, що, напевно, його передавали у спадок.

— Стрільцю, я цього не знаю. Тому що час…

— Так, дрейфує, — нетерпляче обірвав Роланд. — Мене цікавить, що думаєш ти. Скільки років?

— Більш ніж п'ять, бо тепер у нього є церква й купа забобонних дурнів, які до неї ходять.

— Що ти зробив? Як урятував Джеміна?

— Упав на коліна й зачинив скриню. То було єдине, що спало мені на думку. Якби я завагався бодай на секунду, то загубився б, я цього певен, бо звідти лилося те саме чорне світло. Воно позбавляло мене сили… й розуму.

— Не сумніваюся, — похмуро мовив Роланд.

— Але я зробив усе швидко. І коли кришка скрині, клацнувши, зачинилася, двері захряслися. Джемін гатив у них кулаками, кричав і благав пустити його. А тоді зомлів. Я витяг його з печери. Обох їх витяг. Трохи полежавши на свіжому повітрі, обидва прийшли до тями. — Хенчик підняв руки й знову опустив, наче промовляючи: «От і все».

Роланд востаннє посмикав за ручку. Як і раніше, вона лишалася нерухомою. Але якщо принести кулю…

— Повертаймося, — сказав він. — Мені хотілося б встигнути до панотця ще до вечері. Тобто швидко зійти вниз до коней, а потім ще швидше їхати верхи.

Хенчик кивнув. Борода добре приховувала всі емоції, але Роландові здалося, що на його обличчі промайнуло полегшення від того, що вони вже йдуть. Та стрільцю й самому полегшало на душі. Врешті-решт, кому сподобається слухати звинувачувальні крики своїх небіжчиків матері й батька, що підносяться з темряви? Не кажучи вже про крики мертвих друзів.

— А що сталося з апаратом, який розмовляв? — поцікавився Роланд, коли вони вже спускалися.

Хенчик стенув плечима.

— Знаєш, що таке байдерейки?

Батарейки. Роланд кивнув.

— Поки вони працювали, машина весь час, знову і знову крутила одне й те саме повідомлення, те, в якому нам наказували йти до Печери голосів і знайти там чоловіка, двері й диво. Ще там була пісня. Ми дали її послухати панотцеві, і він заплакав. Спитай його про неї, бо ця пісня — частка його історії.