Піти й не повернутися

— Як-небудь поправляйтеся, дядечку.

— Та спасибі, — без особливої вдячності озвався Петраков.

Після димного тепла землянки надворі їх одразу ж охопив холод, дмухнув із річки пронизливий вітер, Зоська дрібно здригнулася. Та Бормотухін уже біг по стежці до берега, і вони рушили слідом. Зоська вся внутрішньо стиснулася, позираючи на льодовий кригоплав по річці, через яку їм треба переправлятися.

Бормотухін тим часом, хрускотливо шурхаючи, обламав тонкий льодяний закрайок коло берега, зіпхнув із мілини плоскодонку і притримав її за дерев'яний ніс.

— Залазьте.

Антон легко і впевнено стрибнув через борт, подав руку Зосьці, й та зі страхом неспритно влізла у човен, на дні якого хлюпала вода і плавали прозорі шматочки льоду.

— Проходьте далі. Один на корму, другий на середину. І сідайте, сідайте! Стояти не можна! — звично розпоряджався Бормотухін. Тремтячи від холоду і страху, Зоська опустилася на мокру поперечку, Антон присів на корму. Бормотухін напружився, відштовхнув човен од берега і в останній момент спритно стрибнув у нього й сам.

Зоська ледь жива сиділа на поперечині, з усієї сили тримаючись руками за мокрі борти човна, який загрозливо заколихався, вдарився носом об кригу, але не пірнув і навіть не зачерпнув води. Стоячи на кормі, Бормотухін вправно орудував веслом, обертаючи на всі боки свою круглу в кепці голову. Поволі човен поплив од берега, потім його підхопила стрімка течія і швидко понесла між кригою, викликавши в Зоськи великий страх. Тим часом Бормотухін гав не ловив — розмахуючи веслом, то гріб, то відштовхувався від важких крижин, відпихаючи їх далі від човна. Разів зо два крижина все ж добре вдарила в борт, вода в човні хлюпнулася, Зоська ще міцніше трималася за дошки бортів, у неї паморочилася голова, а човен здавався такий ненадійний, що просто було дивно, як він ще тримається на поверхні в цьому вирі криг і води. Та човен тримався, і Бормотухін ще якось правив ним — навкоси до протилежного, в лозняках, берега. Пересиливши перший переляк, Зоська несміливо озирнулася — низький піщаний острівок і лісовий берег помітно віддалявся, вже ледве було видно стежку на обриві, й зовсім зникла за виступом землянка Петракова, довкола широко розкинувся водяний простір, і нескінченні череди крижин пропливали мимо. Та ось середина річки лишилася позаду, човен увійшов у спокійнішу прибережну течію. Тут крижин стало менше, вони ледве пливли, крутилися майже на одному місці, у Зоськи полегшало на серці. Натужно розпихаючи кригу веслом, Бормотухін привів човна у кущі, де він спокійно торкнувся нарешті підмитого краю берега.