Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Туди, — коротко підтвердила Зоська. Петраков, стискуючи в руках чобіт, тихо зітхнув.
— Та-а-ак…
— А що? — не зрозуміла Зоська.
— Та нічого, що ж… Учора он верталися хлопці з Чапаєвського. Двоє. Третього несли на підстилці. Ось чоботи його.
У Зоськи перехопило дихання.
— Що? Убили?
— Убитий. Дві кулі. Одна в груди, друга в живіт.
— Да, погана справа, — поморщився Антон.
Зоська мовчки сиділа, неприємно вражена цією звісткою, хоча, коли поміркувати, чого тут дивуватися? Чи мало де кого вбили — ішла війна і вбивали кожного дня сотнями. І все ж вона відчувала, що ця між іншим почута новина якоюсь мірою стосувалася і її — може, вбитий переправлявся на той бік коло цього самого Острівця, та й убили його десь у тій місцевості, де і їй доведеться побувати. Розмова, про кулю в живіт завжди викликала в Зоськи неприємне відчуття. Більше за все вона боялася саме кулі в живіт, хоча й розуміла, що отримати кулю в голову чи в груди, мабуть, не краще.
Петраков, орудуючи саморобним шилом і дратвою, старанно лагодив чобіт, весь час хрипло покашлював, і Зоська, дивлячись на його товсто пов'язану якоюсь суконкою шию, запитала:
— У вас горло болить, еге?
— Та болить, — сказав той, не припиняючи своєї роботи. — Застудив і ось… Видно, докашляю цю зиму.
— Ну чому ви так! — здивувалася Зоська, відчувши в його голосі сумні нотки.
Петраков лише махнув рукою.
— А, все одно… Ніж отаке життя…
Антон нетерпляче різко встав із лавки і, пригнувши голову під низькою стелею, глянув крізь нещільно причинені двері, з яких дуло, несло холодом.
— Ну де ж твій Бормотухін? Чи, може, ти перевезеш?
— Бормотухін перевезе. Він тепер перевізник.
Антону тут явно не сиділося, та й Зоська ледве трималася в цій прогірклій од диму землянці. Зараз її, щоправда, розчулив спокутливий вигляд Петракова, і їй стало шкода хворого чоловіка.
— То, може, ліків треба якихось? Може, вам мед допоміг би? — сказала вона, охололими руками погладжуючи зігріте біля пічки коліно.
— Які ліки! Мені вже ніщо не допоможе, доведеться того… Сухоти у мене, — просто повідомив Петраков і змовк, намацуючи глибоко засунутою в халяву рукою кінець дратви.
Зоська збентежилася. Вона не знала, що в таких випадках можна сказати людині, чим утішити її. Та й чи треба втішати взагалі?
Собачка, що був десь зник, радісно заскімлив по той бік дверей. Антон глянув у вікно й відступився. Двері широко розчинилися, і в них з'явився дуже змерзлий хлопчик з худенькою шиєю і в якійсь неохайно застебнутій на грудях одежині. На його голові була надмірно насунута на вуха сіра поношена кепка з гудзиком зверху.
— Сигнал давали, дядьку Миколай?
— Давав, аякже. От перевезти, — показав поглядом на гостей Петраков, і Зоська догадалася, що нарешті прийшов Бормотухін. А вона думала, що це буде чорний дядько з бородою. Хлопець зайшов у землянку і причинив за собою двері, за якими тоненько вищала собачка.
— Околів. Такий вітер почався…
— «Сало» все пре? — запитав Петраков.
— Ще дужче. Така крига — ого!
— Стане Німан, — вирішив Петраков. — Гірша справа буде.
— А нам гірше не буде, — сказав Бормотухін.
Він присів перед грубкою, протяг до вогню скоцюрблені від холоду руки, і Зоська подумала: як же він їх переправить у такий льодохід? А раптом об човен удариться крижина, і вона опиниться у воді. А Німан — не болотна річка, звідти не так просто вибратися на берег. Вона страшенно схвильована позирала на Петракова і хлопця, а ті наче й не думали про це. Бормотухін, все ще тримаючи біля вогню задубілі руки, повернув до неї гостреньке, з посинілим носом, обличчя і, здалось, навіть підморгнув.
— На зв'язок? У розвідку?
— Бормотухін! — зморено і строго прикрикнув Петраков. — Тобі навіщо? За чим треба, за тим і йдуть.
— А! — розчаровано видихнув хлопець. — Наче не відомо, чого за Німан ходять. Аби поверталися.
— Якось постараємося, — сказала Зоська.
— О-о! Так усі кажуть. Тільки не всі повертаються. В неділю перевозив шістьох, двічі човна ганяв. А вчора вертаються троє. І то один неживий. Застрелений.
— Бормотухін! — Знову спинив його Петраков. — Помовчи краще.
— Та я — будь ласка, — з готовністю погодився хлопчина і підвівся. — Ну то, може, ходімо Щільніше загорнувши на грудях свої одягнені один на один піджачки, він тугіше підперезався брезентовим, од військових штанів, пояском і ногою штовхнув легкі двері. Вони один за одним вийшли на вузеньку приступку біля порога. Зоська, оглянувшись, сказала Петракову: