Вулиця Червоних Троянд

— А коли немає, то присувайся ближче до нашого кулешу, якщо ложку маєш, — підморгнув партизан у кожушку, здіймаючи з багаття відро. — Земляк твій Льонька приволік до лісу он те залізяччя, — він показав на товстелезного дуба, під яким лежала купа артилерійських снарядів. — Нахваляється з них тол добути, якщо на вогні підсмажити. Вдасться фокус?

— А чого ж? — ковтаючи гарячий куліш, кивнув Петров. — За двісті сімдесят градусів температура сягне, і будь здоровий — бабахне, що й кісток не збереш.

— Як же тоді? Нехай добро пропадає? До нас поки що літаки не літають, а вибухівка потрібна, — вставив Льонька Русак.

— Подумаємо. Добровольців для такого діла треба.

— Добровольці знайдуться, тільки свисни, — обізвався партизан Сашко Гіпс.

Досить нескладна споруда, що її побачили через якийсь час партизани в лісі, була названа ними «чортовою кухнею». Та це вже було пізніше, тоді, коли про Михайла Петрова взнали в усіх загонах народних месників Поділля, коли про нього, а також про його земляка Льоньку заговорили в містах і селах, в німецьких комендатурах та в охоронних підрозділах, котрі тримали під своїм наглядом залізницю.

Згодом Петров та його друзі вдосконалили «чортову кухню», розтоплений тол стали виливати в заздалегідь приготовлені форми, перетворювати на важкі восьмикілограмові «паляниці», як казали жартома партизани. Скрізь, де тільки можна, шукали бійці снаряди, авіабомби, звозили до лісу. З'являлися в Петрова та Русака десятки учнів. «Чортові кухні» закуріли в багатьох партизанських загонах Поділля. І не було жодного випадку, щоб ця небезпечна справа закінчилась де-небудь трагічним феєрверком — жодна бомба, жоден снаряд не вибухнули на партизанських багаттях. Знаючи, що з вибухівкою не жартують, був Михайло Петров учителем суворим і причепливим, не терців безпечної хвацькості і нехлюйства. Та все було потім.