Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
2 лютого, незважаючи на застереження командування Радянської Армії та активне стеження з боку КДБ, група з двохсот українських офіцерів зібралася в Києві й ухвалила резолюцію з вимогою про створення окремих українських збройних сил як логічний наслідок Декларації про суверенітет.
У квітні та травні 1991 року пожвавлення в середовищі українських офіцерів тривало. Попри перешкоди та погрози відплатою з боку командування, офіцери, які збиралися в Києві в лютому, готували проведення в столиці в липні установчого з’їзду незалежної Спілки українських офіцерів.
Полковник Вілен Мартиросян дивився на чотириста офіцерів, які заповнили залу Київського будинку офіцерів 27 липня, і готувався до виступу. Атмосфера в залі була такою напруженою, що багато хто з офіцерів не наважився прийти в однострої. Мартиросян, утім, був у військовій формі. «Це просто неприпустимо, — сказав він, щоби матері доводилося боятися, що її сина вб’ють в армії. В українській армії такого не буде».
Будівля була оточена військовими патрулями, які мали наказ заарештовувати офіцерів в одностроях, а Борис Шариков, начальних політуправління Київського військового округу, погрожував кинути делегатів з’їзду в Дніпро. Всередині Будинку офіцерів міліціянти зі Західної України з жовто-блакитними нарукавними пов’язками з написом «Охорона» патрулювали приміщення і перевіряли посвідчення у журналістів. Проте ходили чутки про майбутній військовий трибунал і про силовий розгін з’їзду.
Мартиросян представив з’їзду жінок із об’єднання «Солдатські матері України». Тримаючи в руках світлини солдатів із чорною стрічкою у лівому куті, а в одному випадку — світлину солдата, що лежить у труні, жінки ледь стримували сльози, розповідаючи про долю своїх синів у Радянській Армії. Одна жінка описала, як її сина забили до смерті старші солдати зі Середньої Азії, коли він відмовився мити підлогу зубною щіткою, що було традиційним ритуалом приниження новачків. Інша сказала, що її син помер від сонячного удару після шестигодинних навчань за 40-градусної спеки без адаптаційного періоду. Ще одна мати розповіла, як її сина і десятки інших «випадково» скосило кулеметним вогнем під час убивчого навчання.
Коли група матерів завершила свої виступи, Мартиросян, який сидів за довгим столом на тлі великого українського прапора, сказав: «Наших синів убивають на службі імперської армії. Порожніх декларацій про суверенітет не досить. Якщо Україна рухається не лише до “паперової” незалежності, а до такої, яку має будь-яка інша держава, нам потрібна незалежна українська армія».
Мартиросян приїхав до Рівного зі Сибіру в 1985 році, прийнявши на себе командування 55-м окремим полком. Умови в Рівному були типовими для Радянської Армії тих часів. Командири отримували квартири поза чергою й отоварювалися в місцевому універмазі з його убогим асортиментом. Солдати зловживали нецензурною лексикою та пиячили. Проте Мартиросян ще під час служби в Сибіру виношував ідеї демократизації збройних сил і в 1986 році, коли в усіх на вустах була перебудова, вирішив випробувати їх.
Першою його метою було припинення «дідівщини». Мартиросян звернувся до батьків порушників, попросивши їх вплинути на своїх синів. Він запитував у солдатів, які офіцери користуються в них найбільшим авторитетом, і використовував їхні відгуки як підставу для підвищень у званні. Він боровся з лихослів’ям серед рядових і замість призначення штрафних нарядів порушникам дисципліни намагався присоромити їх, фотографуючи тих, хто заснув на варті, й вивішуючи світлини в коридорі.
Методи Мартиросяна спрацьовували, й незабаром 55-й окремий полк мав найкращі показники дисципліни та боєготовності в 13-й армії. Однак успіхи Мартиросяна зіпсували його стосунки з начальством. В полку ледь не щотижня стали з’являтися різні комісії — нібито для перевірки крадіжок бензину чи продуктів або нецільового використання бойової техніки, а насправді з метою знайти привід для переведення Мартиросяна до іншого полку. Восени 1988 року, коли радянські організації, в тому числі військові частини, висували кандидатів до Верховної Ради СРСР, Мартиросян став відчувати тиск і, щоб захистити себе від подальших неприємностей, вдався до незвичного кроку у виборчому процесі.
Вірменин за національністю, Мартиросян швидко став запеклим українським націоналістом. Наприкінці 1988 року націоналісти були фактично єдиною справжньою незалежною політичною силою в Рівному, і Мартиросян знав, що не переможе на виборах без їхньої підтримки. Сам він розмовляв російською мовою, але пообіцяв підтримати українську як державну мову й самому її вивчити. Це задовольнило місцевих націоналістів, і вони підтримали його. Коли результати виборів були підраховані, Мартиросян, який балотувався разом із ще п’ятьма кандидатами, здобув 87 відсотків голосів виборців.