Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Лівою рукою він узяв мене за зап'ясток, а правою дістав кинджал.
Я спостерігав, як тато порізав мою долоню і сховав клинок у піхви. Потекла кров, і він, підставивши руку, впіймав краплі. Потім відпустив мене, накрив ліву долоню правою і відійшов. Піднявши руки до обличчя, батько дмухнув на них і швидко розвів у боки.
Чубатий червоний птах завбільшки з крука, що мав пір'я кольору моєї крові, з'явився на його долоні, пройшов до зап'ястя і глянув на мене. Навіть очі в нього були червоними. Коли птах, задерши голову, взявся розглядати мене, погляд у нього був відверто фамільярним.
— Перед тобою Корвін. Це за ним ти повинен летіти, — промовив батько до птаха. — Запам'ятай його.
Потім Оберон пересадив птаха на ліве плече: звідти той продовжував дивитися на мене, навіть не намагаючись полетіти геть.
— Корвіне, ти повинен вирушити негайно. Сідлай коня і прямуй на схід. Пірнай у Тінь так швидко, як тільки зможеш. Лети, мов скажений. Забирайся звідси якнайдалі.
— Куди мені їхати, батьку? — запитав я.
— До Дворів Хаосу. Знаєш шлях?
— Теоретично. Ніколи не проїжджав такої відстані верхи.
Він повільно кивнув.
— Тоді поквапся. Я хочу, аби ти максимально збільшив різницю в часі між собою та цим місцем.
— Гаразд, — відповів я. — Однак досі нічого не розумію...
— Зрозумієш, коли настане час.
— Але є простіший спосіб, — заперечив я. — Я можу дістатися туди набагато швидше та спокійніше: зв'яжуся з Бенедиктом і попрошу перенести мене до Дворів Хаосу через Козир.
— Погана ідея, — відказав батько. — Ти їхатимеш довшим шляхом, бо везтимеш дещо — те, що тобі передадуть.
— Передадуть? Як?
Оберон підняв руку і погладив пір'я червоного птаха.
— Твій друг допоможе. Він просто не встигне пролетіти весь шлях до Дворів. Вчасно тобто.
— Що він принесе?
— Камінь. Не певен, що після завершення того, що я маю зробити, мені буде до снаги здійснювати пересилку. А там його сила може стати нам у пригоді.
— Розумію, — сказав я. — Але мені все одно не потрібно їхати всю дорогу. Я можу перенестися через Козир, щойно отримаю Камінь.
— Боюся, що ні. Коли я зроблю те, що мушу, Козирі на певний час утратять свої властивості.
— Чому?
— Бо всю матерію буття буде змінено. Ворушися, чорт забирай! Стрибай на коня — і гайда!
Я стояв і пильно дивився на Оберона.
— Батьку, іншого способу нема?
Він просто похитав головою, підняв руку і став танути.
— Прощавай.
Відвернувшись, я скочив у сідло. Багато чого ще треба було сказати, але часу не зосталось. Я повернув Зірку на шлях, що вів на південь.
Батько вмів маніпулювати Тінню прямісінько з вершини Колвіра, але я не знав, як це робити. Аби почати пересування, мені потрібно було опинитися на віддалі від гори.
Втім, знаючи, що це можливо, я вирішив спробувати. Під завивання вітру я рухався на південь крізь голе каміння — вниз розколинами до тракту, який вився аж до Ґарната — і вирішив викривити матерію буття навколо себе.
Я об'їхав схил гори і побачив маленький кущик синіх квітів.
На душі стало радісно, бо це — скромний результат моєї роботи. З кожним поворотом я продовжував впливати на світ довкола мене.
Тінь від трикутного каменя лягла на дорогу... Вітер змінив напрямок...
Деякі з маленьких змін працювали. Стежка вигинається у зворотному напрямку... Ущелина... Старе пташине гніздо на високому скелястому виступі... Ще більше блакитних квітів... Чому ні? Дерево... Іще одне.
Я відчув, як усередині мене текла сила — і ще більше змінював світ.
У зв'язку зі щойно набутою силою мені спала на думку одна ідея. Цілком можливо, що були суто психологічні причини, які заважали здійснювати такі маніпуляції раніше. Донедавна я вважав Амбер єдиною незмінною реальністю, від якої брала початок уся Тінь. Тепер я розумів, що він — лише найперша з Тіней, а місце, де зараз стояв мій батько, — є вищою реальністю. Як наслідок, близькість до Амбера ускладнювала зміни, але не унеможливлювала їх. Однак за інших обставин я б заощадив сили для місць, де зміни здійснювати легше.
Та зараз на мої плечі ліг важкий тягар поспіху. Я мав поквапитися й напружити всі сили, аби виконати батькову волю.
Коли я дістався дороги, що спускалася східним схилом Колвіра, характер місцевості змінився. Поглянувши на ряд пологих схилів, які постали там, де раніше був крутий спуск, я збагнув, що вже пірнув у світ Тіней.
Під час спуску ліворуч од мене, як і раніше, темним шрамом звивалася Чорна дорога, але Ґарнат, який вона перетинала, був трохи кращим за добре знаний мені. Його обриси були м'якшими за клапті зелені поблизу мертвої просіки. Здавалося, що прокляття, котре я наклав на ці землі, дещо втратило в силі. Звісно, то лише ілюзорні відчуття, бо насправді це вже був не мій Амбер. «Я шкодую про свою причетність до цього, — подумки звертався до всього довкола у напівмолитві. — Я їду, щоб спробувати виправити все. Пробач мені, о духу цих місць». Мій погляд пересунувся в бік Гаю Єдинорога, але праліс був далеко на заході. Між нами стояло так багато дерев, що я не міг бачити священного лісу.
Доки я спускався, схил ставав плоскішим, обертаючись на низку пологих пагорбів. Я припустив Зірку швидше спершу на південний захід, а вже потім на схід. Усе вниз і вниз. Ліворуч далеко від мене сяяло і блищало море. Скоро між нами простягнеться Чорна дорога, бо я прямував до Ґарната в цьому напрямку. Що б я не робив з Тінню, та позбутися зловісної чорної присутності не міг. Найкоротший із моїх шляхів власне лежав паралельно до смертоносного шляху.
Зрештою ми спустилися в долину. На заході, праворуч од мене, вивищувався безмежний, священний Арденський ліс. Я продовжив рухатися, змінюючи все навколо так, щоб опинитися ще далі від дому.
Я тримався на значній відстані від Чорної дороги, хоча й не випускав її з поля зору. Мусив робити саме так, бо то було єдине, чого я не міг змінити. Простір між нами я заповнював кущами, деревами та низькими пагорбами.
Тоді простягнув руку вперед — і текстура краєвиду змінилася.
Прожилки агата... купи сланцю... трава темніє...
Хмари пливуть небом... Сонце сяє і танцює...
Зірка прискорилася. Земля й далі нижчала. Тіні видовжувалися й зливалися. Ліс відступив. По праву руку від мене постала одна стіна, а по ліву — інша... Холодний вітер гнав мене вибоїстим каньйоном. Червоні, золоті, жовті та коричневі пласти гірських порід миготіли повз. Дно каньйону стало піщаним. Навколо мене кружляли пилові смерчі. Коли дорога знову пішла вгору, я нахилився вперед. Стіни вигнулися всередину й наблизилися одна до одної.
Прохід усе вужчав і вужчав. Здавалося, ось-ось можна буде торкнутися будь-якої стіни.
Їхні верхівки зімкнулись. Я їхав похмурим тунелем, уповільнившись, коли стало зовсім темно. У мороці спалахнули флуоресцентні візерунки. Завивав вітер.
Треба забиратися звідси геть!
Світло зі стін сліпило, а навкруги росли гігантські кристали. Ми мчали повз них угору, дорогою, що виводила геть, крізь моховиті вибалки і вздовж круглих озерець кольору зеленого скла.
Ми продиралися крізь високі папороті, що постали перед нами. Я чув, як на віддалі гудуть труби.
Поворот, прямо... тепер папороті червоні, ширші та нижчі від попередніх... За нами — широка рівнина, що рожевіє у вечірній заграві...
Уперед блідою травою... Запах свіжої землі... Чи то гори, чи темні хмари далеко попереду... Вихор зірок по ліву руку від мене... Швидкий залп води... Блакитний місяць скаче небом... Мерехтіння серед темряви... Спогади та гуркіт... Запах бурі й шарпання вітру...
Сильний вітер... Хмари оповивають зірки... Яскравий тризуб пронизав розбите дерево праворуч од мене — воно спалахнуло... Сироти по тілу... Запах озону... Каскад дощу виливається на мене... Кілька вогників ліворуч...