Вовки Кальї. Темна вежа V

— Еге ж. Його знайшли ми з Джеміном. Ти знаєш, що ми, літні манні, шукаємо інші світи? Не заради скарбів, а для просвітлення.

Роланд кивнув. Йому також було відомо, що дехто повертався з цих подорожей божевільним. Інші не поверталися взагалі.

— Ці гори магнетичні, у них заховано безліч шляхів до безлічі світів. Ми прийшли до печери біля старих гранітових шахт і там знайшли послання.

— Яке послання?

— Біля входу в печеру стояла машина. Ми натиснули кнопку, і з неї залунав голос. Цей голос наказав нам прийти сюди.

— Ви знали про цю печеру раніше?

— Так, але до появи панотця її називали Печерою голосів. З якої причини — ти тепер розумієш сам.

Роланд кивнув і жестом попросив Хенчика продовжувати.

— Голос із машини говорив з акцентом, таким, як у твоїх ка-товаришів, стрільцю. Він сказав, що ми маємо прийти сюди, ми з Джеміном, а тут знайдемо двері, чоловіка і диво. Так ми і зробили.

— Хтось залишив вам вказівки, — замислено промовив Роланд, думаючи про Волтера. Чоловіка в чорному, який також залишив для них печиво, яке Едді назвав «Кіблеровим». Волтер був Флеґом, Флеґ був Мартеном, а Мартен… чи був він Мерліном, старим негідником-чаклуном з легенди? Щодо цього Роланд не мав певності. — І називав вас на імена?

— Ні, так далеко його знання не сягали. Він називав нас просто народом манні.

— Як ти гадаєш, звідки цей хтось знав, де саме залишати машину з голосом?

Хенчикові губи стислися.

— Чому ти вважаєш, що то була людина? Чому не бог, що говорив людським голосом? Чому не посланець Вищої Сили?

— Боги лишають сіґули. Машини — справа рук людських. — Роланд трохи помовчав. — Звісно, я кажу зі свого досвіду, батьку.

Хенчик зробив нетерплячий жест рукою, ніби просив Роланда не вдаватися до лестощів.

— Чи всі знали про те, що ви з другом ідете до печери, де знайшли говорющу машину?

Доволі похмуро Хенчик знизав плечима.

— Люди багато бачать. Деякі бачать, що відбувається за багато миль, через підзорні труби й біноклі. А ще є механічний чоловік. Він дуже багато бачить і вічно базікає з усіма, хто охочий його слухати.

Роланд прийняв це за ствердну відповідь. Він думав, що хтось знав про наближення отця Каллагена. І що після прибуття на околиці Кальї йому потрібна буде допомога.

— Наскільки широко були відчинені двері? — спитав стрілець.

— Це питання до Каллагена. Я обіцяв показати тобі це місце. І показав. Досить і цього.

— Коли ви його знайшли, він був притомний?

Настала нерішуча пауза. Потім:

— Ні. Лише бурмотів, як людина уві сні, коли їй сниться страхіття.

— Тоді він мені не допоможе. Адже так? Хенчику, ви просите помочі й оборони. Ти сказав це мені від імені всього свого клану. Тоді допоможіть ви мені! Допоможіть мені допомогти вам.

— Я не розумію, чим це поможе.

У справі Вовків, яка так тривожила цього старого й решту мешканців Кальї Брин Стерджис, ця інформація могла виявитися некорисною. Але Роланд мав інші турботи й потреби — важливіші справи, як любила казати Сюзанна. Він стояв і дивився на Хенчика, не знімаючи долоні з кришталевої ручки дверей.