Ольга Токарчук. Останні історії
- Автор: Токарчук Ольга
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 966-7007-59-6
- Переводчик: Ярина Сенчишин
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ольга Токарчук. Останні історії». Краткое содержание книги:
Око — вхід до іншого всесвіту, складеного із самих лише механічних байдужих рухів, повторювальних і вічних. Є там холодні галактики й величезний простір, що складається зі скупчень темряви, з висохлої чорноти.
Потім око м’яко закривається. Іда розуміє цей рух — власне, там відходить сука. Тремтіння раптово припиняється. Іда дивиться і не вірить, що це таке просте й очевидне. Все закінчилось. Торкається до того, що залишилося — і що нагадує тепер м’яку знищену іграшку, мертве виправлене хутро.
Встає з колін і натикається поглядом на прямокутник вікна — знову туман. Від різкого руху їй запаморочилося в голові. Виходить на подвір’я, дивиться вперед у бік коминів і шахтних витягів, які м’яко вимальовуються у сірому повітрі. З даху гуркотом зсувається велика брила снігу й падає на землю, чути, як швидко падають краплі з бурульок, вистукують нерівний ритм, роблять діри в снігу. Іда тре очі, гнів минає.
Іде просто до стодоли, розсуває тяжкі двері, вмикає світло. Бачить бокси і клітки, а ще полиці, відгороджені низькою сіткою. Посередині стоїть стіл, на ньому лежать шприци й коробки з ампулами. Цілі рулони нових одноразових шприців, бинти, аерозолі, пляшечки. Навіть при увімкненому світлі тут темно, тому тільки коли йде вздовж боксів, бачить в одному з них коня. Підносить голову, коли Іда зупиняється, щоб на нього подивитися. Він жахливо худий і майже сліпий, його великі очі майже білі. Іда бачить у сусідньому боксі чорну козу — лежить на боці й не рухається. Інші бокси порожні, посилані свіжим сіном, стіни побілені вапном, чисто. Потім Іда бачить коробки з дірками, які господарі втрьох напередодні сюди заносили. Стоять відкриті, вистелені лігніном. Тих коробок понад десяток, а в кожній — щур. Іда інстинктивно задкує, але цікавість штовхає її вперед. Добре бачить тільки одного щура — скулений, втиснутий в лігнін, з виголеною на хребті шерстю, зі синіми слідами від уколів. Іда зачиняє за собою двері.
8.
Поки не вилетіла з повороту, їхала засніженого дорогою, була вже десь за Новою Рудою. Чи бачила щось важливе, щось інше, якесь застереження чи знак? І тепер собі пригадує, що вона зупинилася, щоб перекусити. Побачила маленький придорожній бар із намальованим на білому тиньку Качуром Дональдом. Останньої миті повернула туди.
Офіціантка в облягаючих поліестерових штанях зосереджено приколювала смужки паперу з назвами страв. Кнопки з червоними голівками тримала в роті. Вони виглядали, як краплі крові на губах. Іда замовила вареники і червоний борщ; чекала тепер на їжу, розглядаючись довкола. Це було невелике приміщення, усе оббите білими пластиковими панелями. Підлога була викладена сірою холодною плиткою. Буфет і всі меблі було відлито з білої пластмаси — садові крісла і столики з діркою посередині, в яку вставляють парасолю, вішаки біля дверей, полиці для штучних квітів, вазони. Все інше було червоне — сільнички і цукерниці, підставки для серветок, нейлонові штори на вікнах, обшиті білим мереживом. Усюди нестерпний контраст білого і червоного — це завжди асоціювалося з лікарнею, з кровотечею або несподіваною менструацією, коли з прикрістю виявляєш на простирадлі червону пляму крові.
Під телевізором, підвішеним на металевому консолі, на екрані якого майже беззвучно пересуваються картинки з МТУ, також стоїть столик. За ним сидять чоловік і жінка, відхилені одне від одного, напівлежать у нестійких садових кріслах, втомлені, як після тривалої подорожі, значна частина якої ще перед ними. Жінка сказала:
— Ну, ні, не будь такий...
А він відповів:
— Який? Тільки говорю.
— Дай спокій.
— Це ти дай спокій.
— Якщо хочеш, щоб було добре, то буде добре. Як не хочеш, щоб було добре, не буде добре.
— Хочу тільки знати.
— Я тобі говорила.
— Дай спокій, що ти мені говорила?
— Сказала тобі все.
— Певно, жартуєш.
— Це ти жартуєш.
— Я не жартую.
— Ти нічого мені не сказала.
— Знаєш що? Нічого тобі не сказала. Але ж ти...
— Маю це десь.
— Зрозумій нарешті, я все тобі сказала.
Тоді кельнерка принесла їй страви: шість вареників на пластиковій тарілці, политих жиром із шкварками. Збоку на білій серветці поклала пластикові ложку й виделку. А з другого боку — борщ у пластиковому, розм’яклому від тепла, горнятку. Борщ був із пакетика, а вареники — готові, їх на таці підігрівають у мікрохвилівці. Відкусила шматок, не мав смаку, був теплий і тільки. Ті двоє вийшли на вулицю, курили цигарки, ворушачи губами. Жінка носаком черевика колупала ямку в ґравії, яким була посипана під’їзна дорога, і натягнула на голову капузу пухової куртки.
Потім стемніло, раптово і беззастережно, як це звичайно буває ранньою весною. Почав падати сніг. Іда заплатила й сіла в позичене авто, щоб поїхати відвідати свій старий дім. Отже, то була остання розмова, яку вона чула перед тим, як вилетіла з дороги й опинилася тут. Записала себе на плівку, на той магнітофон, зроблений з тісних клітин, пронизаних червоними нитками. Потім було те, що сказала Ольга: “Вже вертаєшся? Ти ж щойно вийшов.”
На вулиці не видно ніяких вогнів, жодної фіолетової лампи, всюди сіро. Іда розгладжує вилиняле покривало та збирає зі столика свої речі — ключа від позиченого авта, рукавички і пальто, це все, що мала зі собою. Хоче покинути кімнату так, ніби її ніколи тут не було; щоб не лишилося після неї жодного сліду. Потім тихо сходить вниз. Знову порошить сніг, так само, як тоді, коли сюди прийшла; сліди, які залишає на снігу, напевно, відразу зникнуть. Переступає через рейки й виходить на порожнє шосе. Небо — біле, таке саме, як земля, але Іда знає, що коли б навіть вони помінялися місцями, це не справить на неї ніякого враження. Шосе тягнеться перед нею і повільно зникає під снігом. Важко йти, сніг ліпиться до черевиків, він тяжкий і мокрий. Сіре світло важчає, стає густим. Сніжинки падають щораз повільніше, а потім зупиняються і тільки легенько тремтять у повітрі. Нарешті завмирають. Світ зупиняється.
Іда втомлена. Найохочіше лягла би собі тут при дорозі, вмостилася б у кучугурі мокрого снігу на боці, руку під голову, як той пес, якого недавно минула. Дозволила б себе вкрити свіжою, білою ковдрою. Але мусить бути там, де повинна.
Легко знаходить автомобіля — він дряпається на дерево, приспаний снігом; його відкрита маска — це великі металеві вуста, які її кличуть. Їй вдається втиснутися досередини на переднє сидіння. Пам’ятає, що треба прищепити паси й увімкнути фари: стріляють у небо, але нічого не відкривають. Кладе голову на кермо, притуляється до нього обличчям і полегшено заплющує очі.
Частина II
Парка
П
Два дні я перетягувала ліжко на веранду. Спочатку тягнула його через цілу кімнату, і найгірше було обертати тяжким металевим ґратом, як дитячим візком. Було роботи на цілий вечір. Наступного дня мені вдалося підняти його над порогом, спочатку передні ніжки, потім задні. Певно, це виглядало потішно, так, я усміхалася собі під ніс, бо мені здалося, що пропихаю через двері великого залізного нерухомого звіра, та ще й нав’юченого вантажем. Нарешті вдалося — я перетягнула ліжко на середину веранди, і воно стоїть там досі.
Петро збудував веранду з північного боку будинку, і тоді я з ним через те посварилася. Я казала: “Нащо тобі веранда там, куди ніколи не доходить сонце і ще до того ж притулена до схилу гори. Обсядуть її слимаки, буде павільйоном для виноградних равликів і мокриць. Збудуємо теплицю для плісені й тераріум для павуків”. Але він був упертий. Може, тоді вже знав, що вона йому придасться, коли буде по всьому. Був практичний — ніколи не робив того, що не могло принести якоїсь користі. Ми мали, наприклад, два городчики: його з овочами, мій — тільки з квітами. Не визнавав квітів, хіба що це була повна дика рожа, та, з якої роблять конфітюри. Інші квіти були тільки марнуванням як слід скопаної удобреної землі. Сам мав ті свої задбані акуратні грядки — зелені віхтики моркви, поодинокі султани кропу, приземний простір огірків і динь, тендітні кущики помідорів. Ціле літо сидів у помідорах, вискубував пасинки, підв’язував стебла. Щороку приносив мені першого, ще не цілком червоного, ледь зарум’янілого. Клав його на стіл і виходив. Я мусила його мовчки з’їсти. Мої квіти ігнорував.