Ольга Токарчук. Останні історії

Мая з’являється тридцять три роки тому. Сповіщає про свій прихід болем. Вночі біль переходить у ритмічні спазми, як відлуння бурі, що наближається. Літо, місто спить, дзвонять останні трамваї, десь далеко голосить швидка допомога. Нагріті стіни віддають тепло, і тому тяжко витримати в тісному ви найманому помешканні, Іда сходить вниз, іде до скверу, лягає на лавку. Бачить, як падають зорі. Думає, що одна з них — це душа дитини, але Ніколін, замовляючи таксі, пояснює їй, що це Леоніди, щорічний дощ метеорів.

У лікарняній палаті сплять четверо жінок, шкода, Іда не відважується їх розбудити. Лягає навзнак і спостерігає за хвилями болю. Бачить їх, як графік кривої на осях координат. Функція болю — неспокійна і розшарпана, але її регулярність викликає довіру. Цікаво, чи вдалося б вивести з цього якусь формулу. Засинає. Вранці її забирають на огляд — спочатку стоїть у черзі в коридорі разом з іншими жінками в розхристаних сорочках. Коли підходить її черга, виявляється, що в кабінеті є невелика група студентів-гінекологів, самі чоловіки, ще майже хлопці. Просять її лягти на крісло, й Іда ціла стає розчепіреними ногами і великим животом. Заглядають у неї і вимірюють розкриття. Записують результати. Потім повертається до палати, щоб забрати свої речі з нічної шафки. Складає їх у два пакети: книжки, транзистор, кілька косметичних засобів, білизну й лягає на лікарняний візок, який за нею приїхав, хоч вона може ходити. Ліфтом з’їжджають на нижчий поверх, замкнений для сторонніх, відділений від решти лікарні, глухий. Біль повертається хвилями, і деякі з них стають занадто сильними, щоб їх ігнорувати. Є у ній щось, що лускає, внутрішній тріск, щось розривається. Вона комаха, що линяє, руйнуються в ній хітинові панцирі. Її думки розбігаються на всі боки, боїться. Кладуть її на інше крісло, намилюють промежину і старша акушерка голить їй волосся на лобку і постійно щось до неї говорить. Потім клізма — шокуюча — і тепер все стає зрозуміло, її тіло вже не належить їй, їх розділили. Воно має свої іспити з дуже важливих предметів, а вона буде змушена його супроводжувати.

Біль доходить до неї гіпнотично, закручує рівні, щоразу тісніші кола. Графік функції драматично змінюється, в його візерунку з’являються дроби. Іда довго стримує в собі крик — зрештою, не має до кого кричати, медсестри заходять і виходять, розмовляють про якогось Міхала, на хвильку з’являється молодий лікар у зеленому костюмі й ковзає поглядом її обличчям. Пробує затримати його поглядом, але його очі тікають. Заглядає в неї знизу, з боку тіла, там відбуваються цікавіші речі. Відразу після його відходу сміхотливі дівчата під’єднують її до крапельниці й тепер уже нема чого мріяти, щоб встати і втекти звідси — її рука причеплена до ліжка грубою полотняною стрічкою, вона прив’язана. Однак думка про втечу її не залишає. Чи не траплялося їй багато разів тікати з кабінету дантиста? Вже властиво сиділа у кріслі, вже в автоклавах дезінфікувалися інструменти, а вона зірвалася і вибігла. Хіба не відходила вона останньої миті з-під дверей екзаменатора? До цього часу можна було сказати: не тепер, потім. Визнати, що є ще час і треба ліпше підготуватися. Що можна мати право на ще одну спробу, коли підведуть нерви: “Я могла б народити завтра або за кілька днів, коли прийду до тями”, — думає Іда і хапає акушерку, що проходить біля неї за полу білого халата, нервово повторюючи цю думку. Акушерка мило усміхається, а її очі — жорстокі й порожні, кольорові скельця — нічого не відповідає, тільки плескає її по щоці, як нечемну дитину. “Крапельниця тобі допоможе, це окситоцин, пришвидшить пологи”, — промовляють ощадно вуста. Нічого більше, але це Іду так зворушує, що вона готова розплакатися. “Нехай пані не йде, прошу залишитися зі мною”, — шепоче. Але акушерка зайнята, бо саме тепер до залу завозять ще одну породіллю. Дивляться одна на одну з надією, що це щось змінить, бо є їх дві; спілкувалися самими очима, ніби готували змову, аж поки не розділили їх шторою. Від цього моменту одна одну тільки чутимуть. Акушерка зникає, долоня Іди ще якийсь час відчуває дотик її шорсткого бавовняного халата. Добре безпечне торкання когось з іншого світу.

Жінка за ширмою кричить і кляне “курва” і “боже” на зміну, нетактовно, прикро то слухати, але це додає Іді сміливості й коли приходить наступна перерва, функція різко підскакує догори. Іда кричить, і цей страшний крик розв’язує всі тороки, всі шнурки світу: нічого вже тут не зробиш, нічого не повернеш, вона приречена і ув’язнена, тіло потягнуло її за собою, падають обоє. Все дотепер було вдаванням, грою у чудернацькі ігри, постукуванням котурнами, трелі-морелі. Тепер уся правда вийшла назовні — це смерть, бо смертю є все те, що позбавляє вибору, чого не відвернути, чому не можна сказати: “Ні.” Видно цілий скелет світу — складається з великих і малих смертей, так збудовані найменші миті: безвладні брили часу, які летять наосліп і нищать усе на своєму шляху. Смертоносна лавина, яка день за днем перетворює всіх істот на калік. Коротку мить Іда справді все це бачить: смерть всюдисуща і всевладна, має життя на своєму ласкавому утриманні, як спраглий вражень меценат-імпотент підглядає і жадібно поглинає кожну побачену мить. Іда вмирає на тортурах і не знає, чи ті медсестри, що крутяться коло неї, і молодий лікар — це кати чи помічники. Тепер, коли наближаються перейми, великі, як хвиля в океані, раптово, всі троє, вони кидаються на її живіт — зрозуміло, що хочуть її добити, тому вона шарпається і їй вдається копнути лікаря так сильно, що він летить під стіну й хапається за фіранку, але акушерки сильніші, вони тримаються за її живіт, як за м’яча, ніби грають в регбі і лежать на ньому всією вагою. Їм вдається досягнути мети. Біль стає нестерпним, це біль розривання, вона розпадається, її пожирають шматочками, перст Божий роздушує її, як блощицю. Біль вибухає як феєрверк і поволі гасне. Яскраве світло лампи освітлює промежину — там з’являється дитина.