Ольга Токарчук. Останні історії
- Автор: Токарчук Ольга
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 966-7007-59-6
- Переводчик: Ярина Сенчишин
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ольга Токарчук. Останні історії». Краткое содержание книги:
А я мала чудові квіти. Особливо добре росли тут на схилі гладіолуси і півонії. Я обмінювалася цибульками з жінками знизу. Діставала різні сорти; пилок змішувався, чари-мари, у моєму городчику чиста алхімія. Змішувалися гени, кольори позичали один від одного відтінки, червоний обмінювався з жовтим, народжувалися всі можливі відтінки оранжевого, і наступного року я знову несла їх міняти. Я мала квіти яскраво-помаранчеві й темно-фіолетові. Повні й поодинокі, подібні до екзотичних орхідей. Мала низькі жовті, важкоголові та високі рожеві, білизняні. Восени я викопувала зі землі покручені тверді кореневища, оброслі багатьма відростками. Я сушила їх на стриху до перших морозів, а потім зимували в пивниці. Спали в темряві. Дехто називає гладіолуси “мечиками”. Смішна назва для квітів. Так, пласкі гострі листочки нагадують вістря, але квіти їх роззброюють.
Тепер, коли лежить сніг, коли все стало білим і розмитим, важко собі уявити, що біля дому був колись садок. Сама в це не вірю. Шукаю кочергою під снігом тих рабаток. Після ночі, коли вперше впаде сніг, прокидаємося вже в іншому краї, — цей зимовий край — розмитий, нечіткий, широкий, тільки відтінки білого і сірого. Навіть будинки внизу втрачають свої форми, стають брудними плямами, світяться вночі, як зимові світлячки. Влітку гори задирають носа, стають гострі й рішучі. Туман, який піднімається після дощу, рветься на їхніх краях, на гострих верхівках ялин. Вологе повітря доносить звуки з долини — щоразу рідше ревіння корів, а частіше гуп-гуп зі суботньої забави, або раптовий скажений гуркіт двигунів. Чую це з висоти. Я — пані на висотах.
Засипає нас майже щороку, хоч останніми роками — рідше — часом зима дозволяє полегшено зітхнути. Але не цього року. Цього разу сніг падав без жодної людської міри, аж сполучив дах зі схилом гори і поламав однорічні гілки фруктових дерев. Тому ми завжди в жовтні робимо запаси — син продавчині завозить нам все на гору малим фіатом. Нам залишається тільки розпаковувати запаси і розставляти їх у коморі на полицях. Борошно, рис, каша, макарони, пшеничні сухарі, булочки, яким даємо черствіти на сонці, банки меду, чай, кава вже ні, ми перестали її пити кілька років тому. Тістечка, банки з м’ясом, жовтий сир, цукор. Цибуля, картопля. Інші овочі маємо свої. Петрові.
Останні два роки сюди приходить тільки він, син продавчині, і листоноша. Листоноша навіть не йде на гору, Петро виходить йому назустріч — аж до груші, що відразу над селом і там отримує від нього пенсію і листи, хоч листи дуже рідко. І — щодва місяці приходить інкасатор з електростанції. Залишає автомобіль внизу і дряпається догори, клянучи і тяжко дихаючи. І завжди вітається, бурмочучи: “Повинні заборонити жити так високо. Повинні дати вам короткохвильовий приймач”. Взимку, коли випадає сніг такий, як тепер, ніхто не приходить. Навесні сплачуємо всі рахунки.
Тепер веранда виглядає чудово, як каплиця, як сніговий святий храм. Ззовні вона майже ціла обсипана снігом, тільки під стелею видно невелику, нерівну, вільну від снігу смугу, зате густо вкриту морозом. Ті фантастичні морозні рослини творять делікатну гірлянду. Дуже-дуже давно я пробувала перемальовувати такі узори, думала, що підійдуть для вишивання на хустинках, серветках. Тоді я справді переконалася, що вони ніколи не повторюються. Немає двох однакових узорів. Пополудні крізь цю квітчасту білу смугу пробивається червоне проміння сонця. Як у церкві, чесне слово. Власне це мене надихнуло співати Петрові на веранді. Не було помітно, щоб слухав. Його ніс байдуже цілився у стелю. Я сиділа б коло нього довше, але швидко мерзну, тому мушу вернутися до кухні, підкласти дров, напитися чогось теплого. Мерзну тепер швидше, ніж будь-коли раніше. Це тому, що я надто худа.
Петро помер у неділю ввечері. Добре, що увечері, бо коли б помер зранку, цілу неділю мусила би сидіти сама. А так — увечері було ліпше і для мене, і для нього.
Він помер, а я пішла спати, бо знала, що вже нічого не зможу зробити, ні його оживити, ні самій померти. А сон вміє будувати м’які межі між подіями. Ніщо не може насправді ні початися, ні скінчитися, поки крапки над днем не поставить сон. Отже, поки я в неділю лягла спати, було так ніби Петро не помер цілком, хоч я бачила, що він не дихає. Я знала — помер, навіть не тому, що перестав дихати, а тому, що його шкіра стала твердою, а в рисах обличчя з’явилося щось хиже. Виглядав злим, ніби розізлила його власна смерть. Коли я говорила, мені відповідало відлуння. Але тоді та смерть ще не бралася до уваги, ще не поселилася міцно в нашому домі. Її можна було ігнорувати. Я роздяглася, як звичайно, і лягла біля нього. Ми лежали горілиць одне коло одного. “Не можу заснути”, — сказала я. Не озвався. Мене це не здивувало, бо він міг не відзиватися цілими днями.
Та зима від самого початку була іншою. Час став кволим. Спочатку довго віяв сухий вітер, аж обірвав сухі листочки в саду. Залишилися самотні яблука. А потім прийшов сніг. Від листопада не було легше жодного дня.
Останньої суботи і в п’ятницю неперервно падав.
Петро лазив по кухні та стогнав, говорив, що не має чим дихати. Я намагалася двічі зійти вниз, але за декілька кроків провалювалася у сніг. “Витягну санки зі стодоли і з’Іду ними широким слаломом, поміж деревами на межах, поміж купами каміння”, — сказала я Петрові.
Але мали б там видовище внизу: стара Параскева з червоним носом, з розв’язаним шаликом, відьма; шкода, що на санках, а не на мітлі. Вже їх бачу, це паскудне низинне плем’я, як показують на мене пальцем і насміхаються з мене, дурні. Але сніг був занадто пухкий і занадто в’язкий.
Я вигрібала його з-під інших ґратів і вернулася додому, а він вже лежав і дивився у стелю, не на мене. “Дай собі спокій”, — сказав. Певно був на мене злий. “Як маю викликати допомогу, всюди метр снігу? Що мені робити, Петре?” — “Не потребую допомоги”.
Я виходила ще кілька разів, крутилася в снігу коло дому, ув’язнена білим пухом. Мені спало на думку розпалити вогонь і так привернути їхню увагу, змусити їх вогнем піднести голови, але відомо, що це сільське плем’я ніколи не дивилося догори, мали ті гори глибоко в дупі, завжди були для них тільки морокою. Дивилися під ноги, щоб не впасти на псячому лайні. Я стояла на тлі снігу і вимахувала руками, як самотня літерка на білому аркуші паперу.
Я завжди, від початку знала, що він помре перший. Був від мене на п’ятнадцять років старший, отже, мусив брати це до уваги, коли зі мною одружувався. Завжди був старий. Був старий по-інакшому, зі середини, може, народився старим, завжди з заклопотаним обличчям, завжди присипаний попелом, навіть тоді, коли ще мав цілком чорне волосся і зачісував його догори, а вранці змочував водою і так довго гладив, що воно навчилося, як має рости. Я стригла його раз на місяць, перед домом; торкалася до шкіри, збирала кучері й викидала в городчик. Це був старий чоловік і зі середини, і ззовні. Я була свідком, як він худнув, як його голова ставала щораз меншою. Врешті стала мала, дитяча. О, прошу, висох, як кукурудзяний качан, кукурудзяна лялечка, яка помирає з широкою жовтозубою усмішкою. Тепер теж мушу його постригти. Я чула, що волосся росте ще довго після смерті, так само, як борода і нігті. Мушу про нього подбати, щоб не заріс. Чи його волосся і тепер, коли він помер, знатиме, як має рости.
Сьогодні вівторок, і я вже втретє запалюю громницю на веранді. Стає святково. Це та сама громниця, яка вперше запалала під час нашого шлюбу, потім, коли народжувалися дівчатка, і на всі свята, його і мої. На його Різдво і на моє Різдво, два тижні пізніше. І на Великдень теж. Торік наші Великодні випали разом, але ще лежав сніг, а Петро вже тоді ледве ходив, тому ми не зійшли вниз до костелу. Я витягнула з морозильника курку і зварила росолу. “Христос Воскрес”, — сказала я. “Воістину воскрес”, — байдуже відповів Петро.