Ольга Токарчук. Останні історії

Іда підходить до вікна та бачить тепер гору, стрімку і могутню, насипану з блискучого граніту, відлиту з вулканічної лави. Небо — чисте, його чорну поверхню ніби відполірували. Відбиває світло місяця. Колір снігу — неоновий, фіолетово-сірий.

Мусить звідси забиратися, мусить звідси піти, хоч всюди зимно і неприємно. Мусить залагодити всі дрібні справи: ключі, телефонні дзвінки, лікарі, гроші. Завтра.

Тепер одягає пальто, яке виявляється неприємно холодним і вологим. Піднімає коміра і тихо сходить вниз. Білий пес допитливо дивиться на неї, і видно, що вагається — йти з нею чи ні. Повертає голову назад, ніби сподівається, що хтось покличе його з будинку, але, мабуть, відсутність реакції вважає дозволом і байдуже, ніби виконує нудний обов’язок, іде за нею через подвір’я в бік гори.

Іда минає рейки і ряд огидних порожніх будинків. Тонкий лід на калюжах тріскає під її черевиками, мороз ще не закінчив своїх нічних справ. Із покинутого майданчика, на якому, мабуть, перевантажували вугілля — там стоять порожні іржаві контейнери, старі свінґери — гора виглядає загрозливою і стрімкою. Її схили поросли маленькими невпевненими берізками, голими і тоненькими — армія рослин-дітей, які відважилися напасти на схил, дитячий хрестовий похід. На тій крутизні навіть сніг не може затриматися і відкриває шорстку, сіру, поорану струменями дощу, поверхню, перерізану навкіс каскадом, який закручується до вершини. Це має бути дорога, якою колись в’їжджали вагонетки. Оплутує гору довкола делікатною спіраллю і веде на вершину, заховану поміж кронами голих дерев.

— Ідемо, — каже Іда до пса.

Стежка — вузька, але втрамбована. Схил не надто крутий, тому йти легко. Іде спокійно, дивиться під ноги, вже звикла, що ліворуч — схил, а праворуч — вільний відкритий простір, унизу видно тільки архіпелаг вогнів, Іда піднімається у сіро-чорній темряві, довіряє дорозі, яка постійно веде її догори, на вершину тієї піраміди. Але який сенс має та прогулянка, коли нічого не видно, коли йдеш ніби всередину темної кулі, спіраллю, описуючи постійно ті самі кола? Кличе пса, але навіть її голос розсіюється у цьому різкому сніговому світлі, ніби долинає здалека — відбивається від чогось і повертається.

Уявляє собі, що хтось, хто сходив би з гори, мусив би перетнутися з нею на цій вузенькій стежці. Вона вражена, що бачить маму, якою її запам’ятала, коли відвезла її до лікарні — худа, згорблена бабуся, з кривим іронічним виразом обличчя, ніби роками мусила притлумлювати сміх. На ній пальто в дрібну клітинку з хутряним коміром, святкове, щороку перекладене мішечками з лавандою. При її вигляді Іду огортає тепла хвиля, так, ніби мацаючи темряву, долоні наштовхнулися на знайомі безпечні форми. Каже: “Мамо”. Не мусить з нею вітатися, вистачає самого погляду. Запускається первісний космічний механізм, накладаються один на одного два континенти, дві величезні тектонічні брили, допасовуються великі котловини й пасма гір, моря і депресії. Підганяються одне до одного річища рік. Пам’ятає це віддавна з туманного дитинства, блаженне усвідомлення буття одним організмом, знайомим, теплим, добрим. Так небагато бракує, рух до єдності — певний і очевидний, за мить з них двох постане одне, тоді все зупиниться. Але виявляється, що допасовані вони не так вже й добре. Не допасовуються дрібні деталі, їх стає щораз більше, поки нарешті, треба це визнати — все муляє. Потім вже тисне, потім болить. Відійти.

Білий пес проганяє цей образ, як пасмо диму, прибігає з гори, ніби перевіряє, чи вона не загубилася. Пальто в клітинку Іда роками тримала на вішаку у своїй кімнаті. До кишень клала мішечки з лавандою, так само, як це робила мама. Потім якогось дня склала його та загорнула в папір. Вкинула до контейнера для вживаного одягу. Кривизна дороги стає щораз відчутнішою, це добрий знак — вже близько має бути вершина. Світліє.