Ольга Токарчук. Останні історії
- Автор: Токарчук Ольга
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 966-7007-59-6
- Переводчик: Ярина Сенчишин
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ольга Токарчук. Останні історії». Краткое содержание книги:
Але Іді не подобається та констатація. Роззирається по кухні, бо бачила, як Ольга робила уколи. Мусить бути щось заспокійливе, знеболюване, для припинення кровотечі, вітаміни, фізіологічний розчин, антибіотики. Шукає очима шприца і ампули, але з розпачем думає, що не вміє робити уколів, не зможе проколоти шкіри гострою голкою й силою впустити у це худе тіло чужу рідину. Чи зуміла б?
Розчиняє шафки, перевіряє шухляди в креденсі, заглядає до баночок і бляшаних коробок. Скільки того всього назбирали старенькі! Знаходить полинялі торбинки з насінням бобу, накручені на шматочки дерева нитки, окремі ґудзики, торочки на шпульках, порожні стержні до кулькових ручок, картонні квитки багаторічної давності з діркою посередині. Купа сміття. Потім раптово припиняє пошук і починає спочатку, але тепер повільно, систематично, відчиняє шафки, шафи та креденси й бачить, що все там старе і в цьому мусить бути якийсь обман: крім сміття, там нема нічого придатного, нічого, що б використовували і що, властиво, шафки і шухляди — порожні. Відкриває банки і на дні знаходить листочки чаю, зернятка кави, звітрілі й сірі, крихти хліба, вкриті зеленою сухою пліснявою. Ніж вкритий шаром червоної іржі, надщерблене горнятко чорне від осаду.
Іда починає тремтіти, їй стає холодно. Їй здається, що на її шкірі осіла холодна мжичка. В печі згас вогонь. Не встаючи з колін, вона суне підлогою до ящика суки. Засуває руку під голову тварини, відчуває її тягар. Сука дихає дивно, з перервами, ніби одного подиху їй вистачає тепер надовше. Так добре. Чи завжди треба щось робити, чи не може бути так, як є?
Що було потім? Пригадує собі:
— Автомобіль заїжджає під пансіонат. Перед війною він належав родині Інгрід, вона теж там народилася. Тепер орендує дім у ґміни. Інґрід — висока й гарно збудована, у неї світле пастельне обличчя і світло-блакитні очі. Два пси мають колір її шкіри — світлі, кремові, як недопечені тістечка. Лежать у холі на канапі, Іда добре їх знає — ніколи не чула, щоб гавкали. Зате Інґрід кричить на них “raus!”, як тільки пробують увійти до будинку заболочені. Інґрід завжди носить гумові чоботи або черевики для верхової їзди, і її кроки добре чути на кам’яних підлогах цілого партеру. Щиро вітає їх, а її щоки заливає рум’янець, як у маленької дівчинки. На столі в їдальні вже чекає на них вечеря, палає вогонь у каміні. Екскурсанти “Серця Європи” завжди ночують у пансіонаті Інґрід.
Після вечері з’являються термоси з чаєм і маленькі домашні тістечка. Коли вони залишаються самі, Інґрід виймає вино і два келихи. Сидять у заповненому рослинами холі, на двох канапах, одна навпроти одної. Вогонь у каміні догасає, тістечкові пси лежать біля ніг своєї пані.
— Тішуся, що ти знову тут, — Інґрід із року в рік щораз ліпше говорить по-польському.
Іда розповідає їй, що має проблеми з серцем, воно зупиняється вночі, щоразу знову починає битися, але якоїсь ночі це може не вдатися, може, навіть цієї ночі. Інґрід питає, чи вона була в лікаря. Іда каже, що так, але нічого в неї не виявили.
— Від такого неврозу не помирають, — каже Інґрід і закурює чергову цигарку.
Дим на мить закриває її обличчя. Іда хотіла б розказати Інґрід щось інше, сама не знає, як це сталося, що почала говорити про серце. Хоче розказати тій німкені, яку бачить при оказії три-чотири рази на рік, жінці, яку вона добре не знає і навіть не певна, чи та її добре розуміє, отже, хоче їй сказати, щось сталося зі серцем або з чимось іншим, то вона цілком самотня. Але соромиться, що навіть такій чужій людині видасться смішною. Властиво, вона вже набрала повітря, щоб почати, але тоді їй спало на думку змінити тему, — вона поїде подивитися на свій колишній будинок, який недалеко звідси, за якихось сто кілометрів. Водій сам завезе екскурсантів до Варшави. Тоді Інґрід пропонує позичити їй автомобіль.
Потім, підливаючи вино, у щораз ліпшому гуморі, Інґрід потішно розповідає Іді про дивний забобон у її великий родині. Вони мають дядька у Гессені, двоюрідного діда чи когось такого, він дуже старий і вже не підтримує з ними жодних зв’язків, тільки надсилає листівки на свята. Він називається Аксель. І цей Аксель час до часу телефонує, так зненацька, без приводу, прикидуючись наївним. Раз на кілька років. Але так якось трапляється, що той, до кого зателефонує дядько Аксель, невдовзі помирає. Так, така дивна симетрія, збіг. Вони всі панічно бояться тих дзвінків, але ж не можна йому написати, щоб до них не телефонував. Тому Інґрід тішиться, що вона в Польщі й Аксель не знає її номера телефону, так вона втекла від смерті.
Вона голосно сміється, аж обидва пси підносять голови і допитливо дивляться на неї.
Шерсть Іни нагадує заплутану стару пряжу, клоччя. Там, де довге волосся відкриває шкіру, видно, що вона натягнута і щільно, як чорні колготи, обтягує кістки, Іда лагідно гладить пса. Кличе її на ім’я, але вона вже не реагує.
— Що таке? Іно, що з тобою? — повторює Іда, делікатно дмухаючи їй в ніс. — Гей, що з тобою, песику?
Дихання повертається нерегулярно, щораз слабше, неглибоке. Потім знову припиняється.
Іна зайнята. Очевидно, це важка справа, яка вимагає зосередженості, її заплющені очі часом легенько тремтять, може, там, під повіками, є великий простір, де відбувається важлива гра, яка не залишає ані дрібки часу, втягує. Іда гладить суку по морді. Обережно, не хоче їй заважати. Там є Іна, а тут її покинуте тіло, при вигляді якого від жалю стискається горло. Іда відчуває в горлі шорстку глевку кульку, яка вібрує у стравоході й не вдається її ані виплюнути, ані проковтнути. Бачить чорні подушечки на лапах пса, потріскані й загрубілі, як підошви черевиків, бачить трішки відкриті кінчики зубів, бачить брудного від виділень хвоста. Тіло має пам’ять. Кожна частина цього тіла пам’ятає гонитви, прогулянки, полювання, пам’ятає радощі, забави, вистрибування. Якісь дні, дощі та бурі, втечі та погоні, приїзди і прощання. Така пам’ять — як сконденсована їжа — здається, що можна додати до неї дрібку чогось, що послужить водою і життя розквітне знову, повернеться і стане кольоровим, почнеться знову. Тіло пам’ятає, не розум. І тіло помирає разом з пам’яттю.
Їй здається, що пес говорить: “Дай мені спокій.” Іда забирає руку й біжить сходами догори, кличе стареньких. Вбігає у коридорчик біля своєї кімнати і почергово стукає у всі двері, але ніхто не відповідає, тоді вона обережно відчиняє двері одні за одними й бачить тільки порожні кімнати, ліжка, вкриті вилинялими покривалами і старі накаслики з дірявими плетеними серветками й букетами штучних квітів. Чекають на гостей. В одній з кімнат Іда зауважує увімкнене радіо, яке щось шемрає про погоду, і розуміє, що старенькі, мабуть, виїхали дуже рано, ще вночі, коли вона підпорювала терикон. І тепер доручили їй вмираючого пса й не залишили навіть уколів.
Повертається донизу. Над лігвищем стоїть білий пес — мовчазний свідок агонії. Іна лежить нерухомо на боці, голова витягнута вперед. Легкий спазм, тремтіння пробігає тілом, викликає ледь помітний ритмічний рух, ніби недавно його розгойдали, змусили рухатися, і тепер цей рух гасне. Іда кладе на руку на пса — його шерсть шорстка і ледь тепла.
— Іно? — каже тихо Іда.
Відгортає скуйовджену шерсть з очей суки — вони напіврозплющені, з-під повік блищить шматок слизької поверхні.
— Іно?
Око розплющується. Чорне скло, плинна чорнота, провалля, воно здається безмежним. Невідомо, куди дивиться, але, напевно, бачить все. Тоді Іді здається, що око дивиться з-під маски, що, застигаюче зболіле тіло тварини — це тільки маскарадний костюм, волохата, безпорадна, чудернацька форма. Під маскою є хтось інший, рідний і близький Іді, властиво, родич, тривожно подібний.