Ольга Токарчук. Останні історії

Зі святами було в нас завжди однаково. Спочатку святкували одні, потім другі. Двічі я готувала кутю. Двічі пекла маківника і сирника. Раз клала сіно під обрус, раз кидала на підлогу. Я йшла з Петром на його різдвяну службу і приєднувалася до його співу. Спочатку я не знала слів католицьких колядок, але мелодія часто була така сама. Я видобувала зі себе свій другий голос. У співі це власне найприємніше — співати тільки з іншими, ніколи самому, чути, як голоси сплітаються, торкаються один до одного, раз жорстко, раз гладко, наближаються і віддаляються. У Петровому костелі не було такого співу, не було втіхи. Кожен співав сам до себе, навіть ті, з костельного хору, співали самі, тільки одночасно. Його костел був впорядкованіший, добротний, витончений, як вишукана мережка на білому обрусі — ніби є вишиття, але його не видно, треба добре придивитися, щоб побачити візерунок. Пахло жіночими парфумами і нафталіном, у якому ціле літо лежали шуби і кожухи. Люди, так мені здається, частіше дивилися одне на одного, ніж на вівтар. Дивилися в шию, в обличчя, а коли хтось пробував відштовхнути цей обридливий погляд, тікали ним на маківку голови, на образи, на скульптури в навах. Після служби ми ще стояли на вулиці й Петро вітався і відповідав на привітання. Жінкам цілував руки. Друга половина села спала.

У звичайні неділі було інакше. Ми снідали (яєшня і хліб з маслом), а потім я вдягала свою Ляльку, виймала з шафи наш святковий одяг, трохи підфарбовувалася, небагато, бо Петро того не любив, бризкалася квітковою водою, яку він мені купував — змішаний запах фіалок і жасмину — і ми виходили на подвір’я. Потім я брала Ляльку і йшла праворуч, до церкви, а він сам, високий і прямий, накульгуючи, йшов ліворуч, до костелу. Так-то між нами склалося, й інші робили так само. Зустрічалися ми за обідом.

У церкві я співала уже цілим тілом. Там були всі, кого я знала, жодного чужого обличчя. Але насамперед я знала їхні голоси — високий і світлий голос тітки Маринки, що вібрував десь під стелею, як пташині трелі. І низькі буркотливі голоси Мирона та його братів. Гарний, чистий і високий заспів диякона, який мусив потрапити до самого неба, такий був блискучий, такий кришталево чистий. Збоку висіла ікона святої Параскеви і це мене завжди зворушувало до сліз: що існує ще хтось із таким самим іменем, а до того ще й не є людиною, а самою святістю у кармінових шатах, тому мені здавалося, що і я можу бути добра й лагідна; що може в мені поселиться радісна таємниця і вкаже на мене з неба великий палець: це Парка, Параскева, посудина, в яку вливається моя ласка, посудина, на дні якої лежить прекрасна перлина, і тієї перлини не торкнеться жоден бруд, жодна порошинка, бо Парка — гарна і чиста. Я маю на небесах чудову кармінову старшу одвічну сестру. Ми пов’язані одна з одною назавжди, сидимо на одній гойдалці, з якої дивимося на світ. Балансуємо на ній, дві дівчинки — одна свята, друга — звичайна. Наша мати — птах. Мать-Птіца.

Глибокий червоний колір її сукні на іконі, на золочених стінах церкви непомітно перемінювався на голос і долучався до нашого хору. Це я мала голос святої Параскеви П’ятниці. Я співала блідими тонкими вустами. А всі приєднувалися — і похмурі вібруючі голоси чоловіків, і дзвіночки дітей. Я майже їх бачила — злітали до неба і зливалися в одне, як коріння дерев, дубів і беріз, що ростуть одне біля одного. Будівлі, які з того поставали, нагадували костели, церкви і храми, збудовані з дерев’яних ажурів. А ми були всередині тих лагідних склепінь, у затінку гострих стрімких дахів.