Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
Я відвідав Вашека Небеського. Він лежить, заклавши руки під голову, й бездумно дивиться в стелю. Обличчя жовте, неголене. Нічого не їсть, лише смокче одну за одною сигарети. В очах поблискують хворобливі іскорки.
Я тихо кажу:
— Ти, хлопче, їдь собі, відпочивай. На свіжому повітрі тобі стане легше. А ми тут і без тебе впораємось.
— Нікуди я не поїду. Облиште мене в спокої.
Спускає ноги й сідає. Сердитим рухом одсовує тацю, що на ній двірничка поставила йому їжу. Шинка вже аж позеленіла.
— Мені й тут є чим займатись!
Бачу, що він уже не в силі тримати себе в руках.
— Ні, тобі тут нічого робити!
Та він уперто мотає головою.
— Не можу повірити, щоб Марта померла, не написавши мені прощального листа! Я жду його! Він обов'язково надійде!
По моїй спині забігали мурашки. Як би він ще, чого доброго, не збожеволів!
— Це неможливо, — кажу, з усіх сил намагаючись зберегти спокій.
— Чому? — здивовано дивиться він на мене. — Адже ж це цілком реально! Гино, — в голосі його чути благальні нотки, — розпорядись, щоб дізналися на пошті, чи не загубився де-небудь лист. Справа ж не лише в мені. А раптом Марта писала що-небудь про код? Або таке, щоб одвести од мене підозру? Як мене все це мучить, Гино! Може, хтось знищив листа? Як ту китайську шкатулку! Між іншим, ви вже знайшли її?
Я лиш хитаю головою.
— Якщо вона перед смертю хотіла комусь звіритись, то тільки мені, — каже Вашек приглушеним голосом, уникаючи мого погляду. Потім підіймає кудлату голову. — Ви вже натрапили на якийсь слід?
— Так, — відповідаю. — Але зараз мова йде про тебе. Обирай: або ти поїдеш до батька з матір'ю, або я знайду тобі інше місце.
— Яке, наприклад?
— Накажу арештувати тебе. Треба ж мені щось з тобою робити. А з тим листом ми розберемося й без тебе. То що?
— Як хочеш.
— Поїдеш до батьків.
— Гаразд.
Я змінюю тон.
— Через деякий час тобі стане ліпше. Повір мені.
З цим я виходжу.
Власне кажучи, у справі Лебруна ми майже не зрушили з місця. Хоч дещо вже зроблено. На найближчій нараді я кажу:
— По-моєму, досвідчений шпигун може знайти ключ до коду, якщо йому відома конкретна книга. Книги купуються лише в потрібній кількості, і це може привернути увагу шпигунів. Одначе доказано, що знання назви книги ще нічого не дає. До того ж, число людей, яким відома ця книга, дуже обмежене. Ми придбали сім книг; п'ять із них лейтенант Небеський мав одвезти за кордон. Додому їх він не носив.
— По-друге, — продовжую я, — шпигун міг якимось чином заволодіти примірником книги шифрувальника. Адже після пильного огляду легко помітити сліди на сторінках і дотики пальців або нігтів, позначки тощо. По-третє, шпигун міг мати один із зашифрованих документів, наприклад, доповідну, яка потрапила в консульство, де працювала Марта Вальтерова.
Вважаю, що нам треба шукати людину, яка мала доступ до книги й до зашифрованих документів.
— Кого ж ви конкретно підозрюєте?
— Яна Тужку, — відповідаю я. — Його, правда, можна підозрювати лише в тому разі, якщо він не є тим, за кого себе видає. Мені відомо, що Тужиму було колись знайдено важко пораненим поряд з іншим утікачем. Той, інший, був мертвий. За документами, які при ньому знайшли, він величався Вілемом Гегелом, відомим шпигуном, спеціалістом-шифрувальником. Моя підозра базується на тому, що цей розвідник заволодів паперами Тужими. Якщо це дійсно так, то таємниця викрадення коду ВХ-222 стає цілком зрозумілою. Лише такий шпигун, як Гегел, міг справитись з цим завданням. А що стосується втрати пам'яті, то це могла бути просто комедія. Повторюю, це — лише мої припущення, доказів у мене поки що немає. Нам треба діяти дуже обережно. Адже ж ми можемо мати справу й з цілком невинною людиною. Я вже зробив усе необхідне, щоб забезпечити непомітний нагляд за кожним кроком Яна Тужими.
Потім я нагадую, що те не єдина нитка в нашому дізнанні, й коротко викладаю інші припущення. Нарешті кажу про Вашека Небеського. Ніхто не заперечує проти його від'їзду на село. Згодні також із тим, щоб там встановити за ним нагляд. У селі це зробити куди легше, аніж у Празі. Авжеж, так буде краще.
На другий день Вашек приходить попрощатися зі мною. Він чисто виголений, зовні спокійний, лише в очах пелена смутку. Про нашу справу він уже навіть не згадує.
Я пропоную йому сигарету. Він курить повільно, зі смаком, і це, як мені здається, зовсім заспокоює його. Перш ніж Вашек відходить, в моєму кабінеті з'являється Гонзик Тужима. Як завжди, посміхається, але я бачу, що він чимось збентежений. В очах Вашека знову з'являється холодний смуток. Він устає і, не кажучи й слова, виходить.