Пригоди бравого вояки Швейка

Господи! Вмиратиму, а тих очей не забуду. А після вироку, коли його виводили, раптом вигукнув до них там у коридорі, немовби зовсім помикитився: «Хай живе вільна думка!»[8]

— А пан Бретшнейдер вже не ходить сюди? — спитав Швейк.

— Був тут кілька разів, — відповіла шинкарка. — Вип’є один-два кухлі пива, спитає мене, хто сюди ходить, і слухає розмови відвідувачів про футбол. Вони завжди, побачивши його, тільки і говорять про футбол. А його пересмикує від цього, ніби ось-ось сказиться і почне крутитися по підлозі.

За весь час піймав на гачок лише одного оббивальника з Пршічної вулиці.

— Уся справа в тренуванні, — зауважив Швейк. — А хіба той оббивальник був дурнуватий?

— Мабуть, як мій чоловік, — відповіла шинкарка, плачучи, — він його спитав, чи стріляв би він у сербів, а той відповів, що стріляти, мовляв, не вміє, лише раз був у тирі і прострелив там корону{37}. Потім ми усі чули, як Бретшнейдер сказав, витягаючи записну книжку: «Дивіться, знов гарна державна зрада», і вийшов з оббивальником з Пршічної вулиці, і той вже більше не повернувся. — Їх, мабуть, багато не повернеться, — промовив Швейк, — дайте-но мені рому.

Швейк саме замовив собі рому вдруге, коли до кнайпи увійшов агент Бретшнейдер. Кинувши недбалим поглядом по порожній кнайпі і замовивши пива, він присів біля Швейка, чекаючи, що той скаже.

Швейк здійняв з вішалки якусь газету і, переглядаючи останню сторінку з оголошеннями, промовив:

— Дивіться-но, той Чімпера в Страшкові, будинок № 5, поштове відділення Рачінєвес, продає садибу з тринадцятьма моргами власного поля, поблизу є школа і залізниця.

Бретшнейдер нервово забарабанив пальцями по столу і звернувся до Швейка:

— Дуже дивуюся, чому вас, пане Швейку, цікавить та садиба.

— Ах, це ви, — промовив Швейк, подаючи йому руку. — Я вас зразу не впізнав, в мене дуже погана пам’ять. Востаннє, якщо не помиляюся, ми розлучилися в приймальні управління поліції. Що поробляєте з того часу, часто сюди заходите?

— Сьогодні я зайшов заради вас, — сказав Бретшнейдер. — В управлінні поліції мені сказали, що ви гендлюєте собаками. Мені потрібен гарний пінчер або шпіц чи щось подібне.

— Це я зможу вам розстаратися, — відповів Швейк. — Вам чистокровного чи якогось Бриська?

— Хотів би придбати чистокровного пса, — відповів Бретшнейдер.

— А поліцейського пса ви б не взяли? — запитав Швейк. — Такого, щоб вам зараз все вистежив і навів на сліди злочину. Один різник у Вршовіцах{38} має такого пса. Він йому тягає візочок. Цей пес, як то кажуть, талант закопує.

— Я хотів би мати шпіца, — стримано, але вперто сказав Бретшнейдер. — Шпіца, який би не кусався.

— Отже, хочете беззубого шпіца? — спитав Швейк. — Знаю такого, в одного шинкаря в Дейвіцах.

— То вже краще пінчерика, — нерішуче промимрив Бретшнейдер. Його кінологічні знання були в самому зачатку, і якби не цей наказ з управління поліції, він би ніколи нічого про псів так і не довідався.