Ми, горобчики

ШПИГУНИ ВИСТЕЖУЮТЬ І ПІДСЛУХОВУЮТЬ

Ми живемо в пташиному світі, всюди втручаємось, усе бачимо, до всього придивляємось, щоб усьому навчитися. Лелека, приміром, не може в усе втручатися, бо заліз на свої єгипетські ходулі і його видно за сто кілометрів, ми ж, коротуни, можемо сховатися за найменшою травинкою, все побачити й залишитися непомітними. Як каже Пішохід, що насвистує: ми народжені бути шпигунами! Адже око в нас призвичаєне пильнувати, почуття загострені, а якщо вже говорити про спритність, то в цьому ми всіх птахів заткнемо за пояс.

Так ми думали самі про себе, але поки живеш, усе вчишся. Нашою сусідкою стала одна сорока, балакуча, як і всі сороки. Почала вона будувати гніздо. Зо дві підводи гілок принесла, закріпила гілки на дереві, й вийшло величезне гніздо — не гніздо, а палац. Щоб його не мочив дощ, сорока накрила гніздо дахом, а ще зробила двоє дверей: в одні заходила, в другі виходила. Ми подумали, що її палац уже готовий, тепер сорока знесе яєць і почне висиджувати їх. Але вона й далі обладнувала свій палац: наносила багна з річки, вимазала ним підлогу, а коли підлога висохла, почала носити всякі дрібниці, що можуть згодитися в господарстві: то ганчірку, то клоччя, то пір’їну. Сорока ніколи не йде впорожні, а все напихає в свій палац.

Шановний Добродій не витримав:

— Шановний добродію! Ти перетворила своє гніздо в шаповальню, стільки вичісків напхала в нього!

А сорока базікає, в одні двері заходить, в другі виходить і зникає в лісі, а невдовзі знову повертається й несе вовну. Таку нахабу рідко де можна зустріти. Мугик бачив, як вона скубе вовну з овець, щоб обладнати свій палац. Люди женуть овець на пашу, а сорока — хоп-хоп — і до овець, з однієї скубне трохи вовни, з другої і зникає, як дим. Ми, горобчики, хоч би й по коліна ходили у вовні, не зазіхнемо на чуже, а сорока зазіхає.

Одначе, хоч би там як, нарешті вона закінчила обладнувати своє недолуге гніздо, знесла яєць і влаштувалася їх висиджувати. Висиджує, але не так, як ми, тихо й лагідно, а цілий день базікає, так що навіть у Шановного Добродія заболіли вуха. Сиворакша пішла до неї похвалитися своїми бантами, а сорока як почала сміятися, то сміялась, аж поки сиворакша розсердилася, підхопила банти й полетіла геть. Тільки тепер ми зрозуміли, чому в сорочому палаці два входи. Адже хвіст у сороки стирчить на три кілометри, от вона й зробила другий хід, щоб з нього стирчав хвіст, а з переднього — голова.

Отож вона влаштувалася, а ми підлетіли, покружляли навколо й почали шпигувати. Хтозна, навіщо було шпигувати, але про всяк випадок шпигували всі, а найбільше — Пішохід, що насвистує. Йому це краще вдавалося, бо сорока навряд чи здогадалася б, що він за нею шпигує. Пішохід іде собі, нікого не чіпаючи, і недбало насвистує — можна подумати, ніби він вийшов просто так собі, щоб насвистувати. Проте він, насвистуючи, поглядає одним оком на сороку. А дурепа сорока навіть не здогадується, що за нею шпигують. Вона, мабуть, думає: «Цей гороб’ячий народ цілими днями ганяється за комахами, де вже йому займатися шпигунством!»

Однак ми шпигуємо, і чим більше, тим непомітніше робимо це. Навіть сиворакша шпигує. Сорока думає, що та приходить до неї хвалитися своїми бантами, тому кепкує з неї, аж хвіст труситься, а сиворакша вдає із себе ображену і водночас шпигує.