Ми, горобчики

Я інколи надвечір гляну на сороче гніздо й бачу, як сорока зігріває зозуленя, а самець сидить на верхівці дерева і стереже, щоб не з’явилися звідкись крилаті індійські факіри і не втнули якогось найвитонченішого факірського номера. А зозулі заповнили тінисті улоговини і все рідше з’являлися в сорочій колонії.

Проте всім здавалося, що раз на день через колонію пролітала зозуля й заклично гукала:

— Ку-ку! Ку-ку!

Вона відлітала, а наступного дня з’являлася знов, щоб пролетіти із закликом через колонію. Інші зозулі мовчали в улоговинах. Сороки кидали зозулі навздогін прокльони, потім злітали й носили їжу та воду, щоб нагодувати зозуленя в своєму гнізді. Вперше горобчики бачили, як сорока старанно годує вбивцю своїх дітей. Нам з першого дня було ясно, що жадібне зозуленя об’їдає її дітей, але сорока своїм сорочим розумом не могла цього збагнути. Рот у неї великий, тільки й знає галасувати, а розум малий. Якщо у нас горобчик випаде з гнізда від сильного вітру, то інший горобчик, який пролітатиме над ним, навіть зрозумівши, що це чужий горобчик, підскочить до нього й допоможе піднятися, щоб той підлетів і вхопився за найнижчу гілочку, а потім сховався на дереві. Сорока ж не може відрізнити свого від чужого, тому до повного виснаження літає всюди, навіть пробирається на сільські обійстя, ризикуючи життям.

Коли зозуленята виросли такі великі, що стали майже як їхні годувальники, і почули з улоговини закличне кування індійської зозулі, всі до одного піднялися із сорочих гнізд, прокували нахабно в очі своїм так званим батькам і кинулися слідом за зозулею, щоб зникнути в затінках лісу. Сороки так здивувалися, аж оніміли. Цвір, який теж усе це бачив, сказав, що ніколи не знаєш, хто підростає в твоєму гнізді.

— От подивіться на мене, — сказав він. — Ми всі з одного гнізда, одна мати нас висиджувала, а лише я один літаю задом наперед!

Цей наочний урок, який нам дали індійські факіри, примусив нас усіх до одного поставитися з певним співчуттям і жалем до сорок, хоч які вони були надокучливі, дурні й балакучі. Бідолашні сороки, казали ми одне одному. Бо хоч вони й хижі та злодійкуваті (коли люди хочуть сказати, що хтось злодійкуватий, то кажуть: злодійкуватий, як сорока), але в кожному пташиному серці вони викликають жаль і співчуття, коли бачиш, з якими труднощами, з якою любов’ю й готовністю до самопожертви піклуються вони, щоб вигодувати пташенят, навіть не підозрюючи, що то не їхні діти!