Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

Такі жінки, як Марія, що хоч зрідка мають можливість працювати, живуть більш-менш пристойно. Гірше безробітним, армія яких зростає рік у рік. Так, за даними статистичного бюро при канцелярії прем’єр-міністра Японії, влітку 1978 року, наприклад, число повністю безробітних становило 1 мільйон 150 тисяч чоловік. І тепер, на початку вісімдесятих років — їх понад мільйон чоловік. А за свідченням японських профспілок ці цифри ще вищі, як мінімум, утричі. И вони залишаються приблизно на цьому ж рівні вже кілька останніх років.

…Туристи, відкладавши десятки кадрів, повернулися до автобуса, і стомлений голос перекладачки, підсилений мікрофоном, знову запросив пасажирів подивитися праворуч, потім — ліворуч, ось на той міст, де неподалік височіє наш готель.

— Спасибі! — сказала Марія. — До побачення, дорогі гості.

“Дорогі гості, шановні друзі” — ці або подібні слова нам не раз доводилося чути у Кіото. Щиросерде ставлення кіотців до радянських людей проявлялось то в лагідній усмішці вчителя молодіжного навчального центру, то в букеті квітів, які з’являлися після того, як з номера виходила чергова-прибиральниця, то у привітних поглядах хлопчаків, які постійно оточували наш автобус і просили який-небудь радянський значок.

…Кожний ранок у чорно-білій висотній будівлі кіотського відділення “Бенк оф Токіо”, що розмістилася на одній з гомінких вулиць міста, починається з однакової процедури: струнка чорнява дівчина у службовому вбранні підходить до чорної дошки, яку прибито біля входу й, стрельнувши очима на поліцейського, починає працювати. На перший погляд, її обов’язки дуже прості — треба позначити на цьому фінансовому “дзеркалі” дня зміни, що сталися у курсах валюти минулої ночі, тобто наочно, у цифрах показати, наскільки змінилася порівняно з японською грошовою одиницею — ієною вартість американського долара чи англійського фунта, що можна отримати сьогодні за італійську ліру чи західнонімецьку марку.

Безпосередньо на очах перед відвідувачами банку розгортається своєрідна незапрограмована вистава — скільки сьогодні у відділенні “гостей”, стільки й здивованих облич. Коливання валютного курсу особливо боляче б’є по інтересах тих, у кого валюти обмаль. Чи не найважчим тягарем для трудівників залишається інфляція, що зростає у країні рік у рік. Вона доводить мільйони людей до відчаю, а багатьох навіть до самогубства.

Зовні все в приміщенні банку нібито тихо й мирно: спалахують цифри, хтось “горить”, хтось набиває на цьому кишеню — біржа діє цілодобово, фінансовий океан теж не знає штилю. А те, що десь ллються сльози й навіть кров, — нікого не дивує, що шалене прискорення коцвейєризації щодня збільшує армію безробітних у країні, — нікого не турбує. В японських містах часто-густо відбуваються мітинги під лозунгом: “Протестуємо проти звільнення робітників і службовців!”, на них нерідко виступає і молодь — представники двадцятирічних японців, які, згідно з законом, досягаючи цього віку, мають право брати участь у виборах. Знайти малокваліфікованій молоді роботу на японських фірмах надзвичайно важко — на одне робоче місце державного підприємства претендують по 10–12 чоловік. Чи варто говорити, як б’є — морально й матеріально — такий, з дозволу сказати, “конкурс” на стан людини, яка бажає почати самостійне життя?

..Коли кіотці призначають ділову зустріч, скажімо, біля нового міжнародного конференц-залу чи місцевого ресторану “Київ”, названого так на честь українського міста-побратима, вони, звичайно, попереджають співрозмовника: якщо не хочете запізнитись, то неодмінно виїздіть з запасом тридцять-сорок хвилин — автомобільний рух настільки “задавив” місто, що вчасно дістатись за тією чи іншою адресою дуже важко. І справді, “автопробки” стали справжнім лихом у транспортному житті міста, загальна довжина вулиць якого — кілька тисяч кілометрів. Особливо у скрутному становищі Кіото опинився у зв’язку з будівництвом першої у місті дванадцятикілометрової лінії метро.

Знявши з центральних вулиць трамвай, господарі міста вирішили прокладати підземну магістраль відкритим способом. Це, природно, на тривалий час створило перепони майже для всіх міських комунікацій, бо на багатьох вулицях автомобілі могли рухатися тільки в один бік, причому дуже повільно.

Метробудівці, які працювали на дуже обмежених площах, іноді буквально торкаючись спинами один одного, не встигали виконати намічене. І зовсім не тому, що їм бракувало знань і майстерності — про працелюбство рядового японця йде добра слава далеко за межами країни. Причина значно простіша — місту, як відзначали працівники муніципалітету, не вистачало коштів для прискорення будівництва метро. Через це воно стало до ладу значно пізніше, ніж планувалося. Про це кіотці не раз із занепокоєнням говорили своїм гостям.