Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82
- Автор: Филимонов Евгений Александрович, Гусєв Олег
- Серия: Пригоди. Подорожі. Фантастика #82
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82». Краткое содержание книги:
Як засвідчили очевидці, останніми словами, вимовленими патріотом перед стратою, були:
“Хай живе Комуністична партія, Радянський Союз, Червона Армія!”
…Дощ, який наче на замовлення вщух саме тоді, коли кияни покладали квіти до обеліска Рамзая, знову зашурхотів по нейлону парасольок, тільки-но посланці столиці України попрямували до машини. Повертались у Токіо мовчки.
Кожен із нас, захоплений героїчним подвигом мужнього патріота, думав про те, що тяжка, смертельно небезпечна робота Ріхарда Зорге наближала наш день, коли Радянська країна, міцно стоячи на принципових позиціях ленінської зовнішньої політики, впевнено прямує до все тіснішого зближення з усіма миролюбними народами світу, в тому числі і з народом Японії.
— Автобус біля готелю зупиняється об одинадцятій, через півгодини вирушаємо до Кіото, — пролунав голос водія, коли ми знову опинилися на гомінкій токійській вулиці, по якій кілька десятиліть тому, можливо, ходив і наш співвітчизник Ріхард Зорге.
Етюди Кіото
Засноване у 792–794 роках, місто Кіото кількасот років підряд було столицею Японії. Спочатку воно називалося Хейан і понад тисячу років було резиденцією імператора і важливим торговельним центром країни. Оточене невисокими, вкритими лісом горами, це півторамільйонне нині місто чудове за будь-якої пори року. Але особливо прекрасне воно осінніми вечорами, коли останнє проміння сонця забарвлює його в ніжний, рожевий колір, у якому поступово вимальовується мозаїка з численних вогнів реклами, освітлених вікон будинків, кафе й ресторанів, червоних цяток стоп-сигналів автомашин, що відбиваються в нешироких, мілководних річечках, закутих у бетон і схожих швидше на канали.
У вечірні години це типово східне місто — з великим розмаїттям барв, яскравим освітленням, пахощами страв і тихою, спокійною музикою, що ллється крізь нещільно причинені двері ресторанів. Та раптом цю ідилічну картину порушує сирена поліцейської машини, — десь викрито чергове пограбування, може, вбивство…
Одна, друга, п’ята поліцейські машини враз перекреслюють надії на відпочинок, і в кожного, хто опинився в ці хвилини там, куди примчали охоронці порядку, геть зникає бажання пройтися по вулицях міста.
А вранці газети, випереджаючи одна одну, у деталях описуватимуть вечірню пригоду; група хуліганів, розважаючись, кинула клапоть підпаленого паперу у відчинене вікно полишеної хазяїном машини. Місцева газета “Кіото сімбун” вмістила фото: палаючий автомобіль і люди, що в усі боки розбігаються від нього.
І такі пригоди у Кіото, у десятках інших міст Японії найчастіше припадають на вечірні години, коли, як нас попереджали працівники готелю, краще посидіти біля телевізора в номері, ніж іти милуватися екзотикою вечірнього міста. Та хіба всидиш у спеку біля телевізора! Відчиняєш вікна, двері, щоб протяг хоч трохи освіжив приміщення, й одразу біля порога виростає постать поліцейського з кийком на боці: “Зачиняйте, будь ласка, щільніше двері, замикайтеся, бо й у нашому готелі, хоча він охороняється, можуть статися крадіжки. А втім, дивіться самі — наше діло попередити…”
Що ж, попередження — річ добра… Залишається ввімкнути кондиціонер, замкнути двері, клацнути вимикачем телевізора, де по одній із кількох програм вам покажуть, як грабують, убивають, калічать людей, крадуть автомобілі, човни й літаки, як воюють у наш час і як билися у минулі століття самураї, а через кожні півтори-дві хвилини перервуть ці “захоплюючі” кінорозповіді не менш “захоплюючими”, на думку їхніх авторів, сюжетами про “найкраще пиво “Кірін”, “добру горілку — саке”, “прекрасний ананасовий сік”, які продаються там-то і там-то. І так — кілька годин підряд, до пізньої ночі, коли всі телекорпорації припиняють свою роботу, залишаючи очманілій від десятка переглянутих програм людині кілька годин сну перед напруженим робочим днем. “Телеперегляд до пізньої ночі — справа добровільна, — виголошують диктори, — кому треба дуже рано вставати — вимикайте апарат, якщо не хочете подивитись найголовніше в сьогоднішній програмі-виступ співачки…”
“Ну хто ж після такого запрошення вимкне апарат? — казали нам працівники готелю, водії. — Дивимося! Діти довго не засинають, не спить далеко за північ майже вся Японія. Це вже входить у звичку”. Так, входить — статистика, зокрема, відзначає й різке зниження продуктивності праці японців після кожної “зіркової” телепередачі.
Передачі багатьох заходів різноманітної програми Днів Києва у Кіото транслювалися не тільки у давній столиці Японії. Їх можна було побачити і по токійському телебаченню: транслювалися виступи солістів Київського театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка В. Ковтуна і Т. Таякіної, з екрана розповідали про досягнення Радянської України у сім’ї братніх республік Союзу РСР, з українськими піснями й танцями ознайомив глядачів ансамбль народного хору імені Г. Верьовки “Троїсті музики”. Ми бачили, як службовці готелю “Фудзіта”, котрі, здавалося, вже звикли до гостей з усіх куточків світу, збиралися біля телевізора, коли йшла програма, присвячена перебуванню в Японії киян — учасників традиційного свята дружби народів.
Взагалі прості трудівники на відміну від офіційних осіб, які часто явно стримували свої почуття, дуже сердечно вітали кожен виступ посланців Радянської країни. “Надзвичайним” називала місцева преса інтерес мешканців Кіото до кожного заходу Днів Києва. На виставці майстрів художньої творчості України в універмазі “Даймару”, наприклад, побували десятки тисяч кіотців.
Ущерть були заповнені концертні зали, шкільні кімнати, балетні класи, де відбувалися зустрічі з робітниками, студентами, вченими, представниками мистецтва.
За давньою доброю традицією громадськість префектури і міста Кіото підтримує не тільки на словах, а й на ділі, дружні відносини з Радянським Союзом. Її представники роблять чимало практичних кроків до того, щоб населення Кіото, трудівники інших міст Японії могли особисто зустрітися з посланцями Радянської країни,’ побачити, як живуть і працюють люди однієї з рівноправних республік-сестер — Української Радянської Соціалістичної Республіки. З 1971 року, коли були офіційно проголошені побратимські зв’язки Києва й Кіото, в обох містах побували не тільки делегації цих міст, а й спеціалізовані групи. Старша медична сестра лікарні “Мінамі” Еміко Хосой захоплено розповідала про те, як тепло приймав медичний персонал Київської лікарні імені Калініна гостей з Японії, оточивши їх сердечною увагою.
А про атмосферу зустрічі представників столиці нашої республіки з жителями Кіото дає уявлення лист мера Кіото, якого він надіслав на адресу Київського міськвиконкому.
“Мені дуже приємно, — писав мер, — повідомити про великий успіх Днів Києва у Кіото… Ми урочисто відсвяткували сьому річницю поріднення наших здружених міст.
Делегація Києва і муніципалітет Кіото спільними зусиллями успішно організували й провели вечір дружби наших міст, вечір майстрів мистецтв столиці республіки, а також виставку “Київ — столиця Радянської України”. Завдяки цьому жителі міста Кіото змогли ближче ознайомитися з трудовим життям киян. Зустрічі, які відбувалися за програмою Днів, допомогли поглибити дружні контакти між населенням обох міст. Я певен, що завдяки приїзду до нас делегації киян добросусідські взаємини, які налагодилися між нашими містами, матимуть дальший розвиток у дружбі народів СРСР і Японії”.
Про прагнення знайти шляхи дальшого зміцнення контактів у всіх галузях суспільного і економічного життя між нашими країнами у Японії доводилося чути не раз. У русі за зближення народів обох країн з японського боку дедалі активнішу участь беруть діячі комуністичної і соціалістичної партій країни, інших громадських організацій, профспілкові активісти, депутати парламенту, губернатори префектур, мери міст, учені, ділові люди. Цей рух набуває нині воістину загальнонаціонального характеру саме тому, що відіграє значну роль у стриманні антирадянських кампаній, протидіє спробам сил реакції зіпсувати радянсько-японські відносини.