Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82
- Автор: Филимонов Евгений Александрович, Гусєв Олег
- Серия: Пригоди. Подорожі. Фантастика #82
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82». Краткое содержание книги:
Ткаля, у якої щойно народилася дитина, через кілька днів прийшла на зміну вся в сльозах: вона зламала ніготь, коли мила вдома підлогу: їй нічим працювати. Жінка мусила піти з цеху, знаючи, що допомоги їй чекати нема від кого.
Культ “сильної статі”, який чітко окреслюється у постійній покорі, що її проявляє японська жінка до свого чоловіка вже не перше тисячоліття, і сьогодні дає себе знати на архіпелазі. Його нерідко видно у сотнях зовнішніх ознак, що виявляються в стосунках японської родини. Традиційне виховання аж ніяк не сприяє прискоренню емансипації японських жінок. Рух жінок за право одержувати за однакову роботу таку ж платню, як одержують і чоловіки, за ширшу участь у громадському житті з кожним роком стає активнішим, проте розповсюджене у всьому світі поняття “тихі японки” наприкінці другої половини XX століття все ще живе.
Цілковита готовність жінки у всьому коритися своєму чоловікові, не перечити йому жодним словом, культивована в родинних стосунках, переноситься й на більшість інших відносин у суспільстві.
Запросивши вас у гості, кожен господар неодмінно покаже вам свій будинок, затишний садок з кам’яними скульптурами, але далеко не кожен познайомить із своєю дружиною чи дочкою: мовляв, жінка порається на кухні, потім її відрекомендую. Проте закінчується обід, прогулянка по садку, милування коропами, які показують свої жирні спини у воді маленького приватного озерця, а господині дому так і не вистачає, як правило, часу, щоб узяти участь у розмові з гостем. Тільки як уже гість прощається десь біля хвіртки, з дверей може визирнути зацікавлене обличчя “вічної подруги життя” чи її доньки, одягнених у скромні кімоно. Звичаї лишаються звичаями.
До речі, про кімоно, без якого ще кілька десятиліть тому не можна було уявити японську жінку. В цьому традиційному національному вбранні її все рідше побачиш на вулиці, а тим паче на робочому місці. Одна з причин цього, крім досить поширеного копіювання японцями європейського стилю в одязі, музиці, поведінці, полягає в тому, що кімоно сьогодні не тільки незручний для пересування, скажімо, велосипедом, вид одягу, а й досить дорогий.
На трикотажній фабриці у Кіото нам показали зразки продукції, що виробляється тут уже не перше десятиріччя. Серед вишуканих краваток, портьєр, килимів, які створюють золоті руки трудівниць — справжніх майстрів своєї справи, одне з найбільших за обсягом випуску місць займають широкі пояси для кімоно — найпривабливіший в усьому одязі елемент, що прикрашає вбрання. І найдорожчий.
Щоб придбати, наприклад, пояс для весільного кімоно, який теж виробляють на тутешній фабриці, майбутня наречена повинна працювати кілька років, щомісяця відкладаючи на покупку немалу суму. І це не тільки примха дівчини, яка збирається вийти заміж. Пояс на кімоно — своєрідна візитна картка суспільного стану його власниці. Особливо вишуканий, яскраво оздоблений пояс із дорогої тканини — ознака того, що наречена належить до заможної сім’ї. А вже простіший і вартістю всього кілька тисяч ієн свідчить про те, що майбутня супутниця життя — людина не вельми працьовита і може “підвести” на бурхливому життєвому шляху.
Цей досить своєрідний критерій оцінки особистих властивостей жінки змушує її не тільки вибиватися з сил, кілька років до шлюбу готуючи пристойне з її точки зору вбрання. Він, природно, дуже до вподоби фабрикантам, які виробляють ці “дрібнички” за цінами, що не можуть не здивувати, а потім і опечалити навіть найпрацьовитіших покупців. І все ж кімоно з яскравими поясами, виконаними на рівні витворів мистецтва, залишається традиційною мрією будь-якої японської школярки, яка, відвідуючи заняття в офіційному одязі, що складається з білої кофтинки й темної спідниці, снить тими солодкими хвилинами, коли вона почне складати гроші на своє весільне вбрання.
Вище йшлося про те, що носити кімоно у наш час не зовсім зручно, якщо маєш потребу скористатися таким поширеним у Японії транспортом, як велосипед. І це так — нині на вулицях країни, до краю насичених автомобільним транспортом, стає дедалі більше мотоциклістів і велосипедистів. Зі сходом сонця на вулицях великих міст з’являються сотні прихильників двоколісного транспорту. І це зовсім не данина моді, а суто життєва необхідність, викликана дорожнечею бензину й підвищенням платні за рух по приватних дорогах.
От і мчать вулицями японських міст і містечок велосипеди і легкі мопеди, за кермом яких найчастіше можна побачити заклопотаних домогосподарок з одним-двома малолітніми пасажирами й великою металевою сіткою-кошиком. Кожна іде в своїй справі, а найчастіше туди, де нібито щось продається трохи дешевше, ніж в іншому кварталі.
Поліцейський, побачивши такі велосипедні кортежі, звичним рухом дає їм “зелений” сигнал — адже не виключено, що, може, саме в цьому потоці “велодомогосподарок” котить і його дружина.
Очі такого “стража безпеки” мимоволі зазирають у кошики велосипедисток — цікаво, що везуть з його району жінки, які надаремно нізащо не витратять зайвої півсотні ієн.
Про “півсотні ієн” пишу не випадково, бо ця японська грошова одиниця, як правило, найменша з суми, за яку можна щось купити: скажімо, жувальну гумку. За одну ієну в Японії нічого не продають, ця невеличка алюмінієва монета може бути хіба що сувеніром для іноземного туриста. І все ж зекономити три-п’ять гривеників на черговій покупці — золоте правило домогосподарки. Життя простого трудівника Японії дорожчає з кожним днем, до того ж ціни на товари народного вжитку “стрибають” з такою шаленою швидкістю, що їх не наздогнати на жодному з велосипедів.
Серед домогосподарок, які будь-що стараються звести кінці з кінцями, шукаючи дешевших продуктів, певно, була й тридцятирічна Кеко Куроса, мати двох дітей. Як повідомлялося в японських газетах наприкінці літа 1978 року, ця жінка живцем спалила себе й своїх дітей у власному будинку. Її чоловік за кілька днів до трагедії сказав, що він не може повернути лихвареві взяту в нього під великі проценти позичку, й покинув сім’ю напризволяще. Кількість таких самогубств, пов’язаних із заборгованістю лихварям, останнім часом дуже зросла.
Опинитися в лабетах лихварів звичайному трудівнику Японії можна дуже легко. Кожен може звернутись до банківської контори і позичити кількасот тисяч ієн, зобов’язуючись письмовою розпискою повернути борг у точно зазначений строк. Часто-густо цього строку боржникові дотриматися не вдається: витрати на платне лікування, внесення значних сум за куплені в кредит телевізор, холодильник, кондиціонер швидко з’їдають гроші, відкладені на покриття боргу. Людина нервує, починає гірше працювати, захворює — це потребує нових витрат, нових грошей. А тим часом зростають проценти за невиплату давнього боргу, і через кілька місяців вчорашній “щасливий володар позики” змушений продавати все своє нажите важкою працею майно, щоб сплатити проценти за борг. Вихід з цього скрутного становища часто-густо буває один — самогубство.
Слід сказати, що становище жінок у Японії внаслідок активної боротьби трудящих країни за свої законні права поступово змінюється. Різні види громадського руху, в яких рядові трудівниці Японії теж беруть усе активнішу участь, безумовно, розковують їхню свідомість, зміцнюють прагнення добитися таких же прав, як і в чоловіків. Певних зрушень у цьому напрямку, звісно, вдається досягти — закон, наприклад, дає японським жінкам право на працю, але практично ці права використовуються далеко не повною мірою.
В залах ресторану “Київ” (названого так на честь столиці Української РСР), де відбувалася зустріч з учасниками Днів Києва у Кіото — членами офіційної делегації Київського міськвиконкому, ми побачили велику групу представниць ряду громадських організацій країни, які виступають за підтримання добросусідських відносин з СРСР. Про це йшлося у розмові з директором кіотського ресторану “Київ” паном Като, з його працівниками, про це вели мову й інші учасники зустрічі, запрошені кіотським відділенням товариства “Японія — СРСР”.
Характерна деталь — тільки за право входу до ресторану “Київ” кожен японський гість повинен був внести немалу суму. Чималі гроші коштує й обід. Проте зал був переповнений: учасники зустрічі з великим інтересом розглядали фотографії і картини, розвішані на стінах головного залу, висловлюючи захоплення широкими вулицями і проспектами столиці України, чудовими зеленими парками міста-героя. Хоча Кіото і вважається містом, багатим на зелені насадження, воно, проте, не може конкурувати у цьому з Києвом. У Кіото на кожного мешканця припадає значно менше зелених насаджень, ніж у столиці України.