Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82
- Автор: Филимонов Евгений Александрович, Гусєв Олег
- Серия: Пригоди. Подорожі. Фантастика #82
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82». Краткое содержание книги:
— Тоді ви мені не довіряли? Тоня спалахнула і промовчала.
— Мабуть, ти стежила за мною на Журавликах?
— Досить про це. — Дівчина зіскочила з підвіконня і відвернулася до стіни. — Тоді я тебе ще не знала…
— А що ти робила на горищі?
— Треба було зняти цю “лапшу”, провід, для повторної експертизи. От я й полізла вночі, бо вдень Томик помітив би. Ох і злякалась я тоді, коли ти зненацька мене застукав.
— А що ти шукала в скрині?
— Скриню я тільки відсунула. А копався в ній хтось інший, можливо, сам Краєв. Зате вдруге я полізла на горище, щоб тебе підстрахувати. Щоправда, не сама, а з Савченком.
— Це того дня, коли Губський святкував свій ювілей? А як ви дізналися, що саме тоді Панков завітає до мене?
— Ти сам домовився з капітаном Саєм про день продажу будинку, потім повідомив його сестру по телефону, а тебе підслухав Дональд Дак. Отже, вони клюнули на приманку.
— Он воно що! Все зрозуміло. Хоча ні, не зовсім. Хіба про місце перебування Пайкова батько не повідомив?
— Ні, певно, хотів це зробити пізніше, коли визрів рішення про арешт мурашиного лева. У паперах знайшли тільки адресу цієї Клавдії, його коханки. Щоправда, твій батько накреслив схемку…
— Скажи, а як розгортались події, поки я був тієї ночі в твоїй кімнаті і твоя сестричка намагалась мене спокусити?
— Ну, Лінка мене просто приголомшила. Ніколи про неї такого не подумала б… Так ось, я тобі вже казала: Краєв знав, що середа-останній строк і останній шанс. Взагалі він завжди якось інтуїтивно відчуває небезпеку — це видно з усіх його минулих справ. І він вирішив, що пора тікати звідси — з паперами чи без них. Але краще з паперами. Сай розраховував, що він прибуде до тебе особисто.
— Я теж так думав.
— Але він повівся дуже обережно. Ти в нього особливого довір’я не викликав. До того ж спрацювала інтуїція. Він перебрався у надійне місце, нікого не попередив. Тільки Клавдія знала, де він. Коли Томик збагнув, що його фактично обвели круг пальця, він вирішив помотатися Пану. А навіщо ти натякнув Козирю, що коробка закопана в осичняку?
— Я ж бачив, що в дворі біля будинку вони все перекопали й переконалися — каса захована в іншому місці. Ось я й навів їх на осичняк. До того ж думав, там легко буде взяти їх.
Тоня посміхнулась:
— Ех ти, стратег! Адже в лісі втекти легше!
— А до речі, що вони там знайшли? Я ж сам чув зумер?
— Якийсь металевий брухт. А що там ще могло бути?..
— Скажи, а загибель Бриха — це справа рук Томика?
— його. Він на викраденому самоскиді збив його на шосе.
— Він що, справді якийсь ваш родич?
— Синок материного двоюрідного брата, якогось Ґонтаря. Цей тип перепродував машини, меблі, словом, був спекулянтом. І Томика спокусив на легке життя. його затримали вперше, коли переганяв крадений автомобіль. Тоді вдалося викрутитись, мовляв, не знав, що крадений. Через рік знову затримали, відправили на лаву підсудних. І ось тепер докотився до вбивства.
Пилосос змовк, і стало чути, як у їдальні фальшиво й не дуже весело наспівує Губський.
— Дивна людина твій батько. Досі не можу збагнути, що йому треба від мене.
— Все дуже просто, — зітхнула Тоня. — Спочатку він тобою зацікавився у зв’язку з можливим продажем будинку, його Томик схиляв до маклерства. Ну, а згодом ти йому просто сподобався. Не такий він уже й зіпсований. У молодості працював шахтарем, був на гарному рахунку. Потім переїхав сюди, а вже тут почало його засмоктувати це болото…
Клим глянув на годинник.
— Тоню, мені пора…
— Зачекай, — зупинила його Тоня. Вона підійшла до полиці й дістала звідти невеличку бронзову скриньку. — Ось, Климе, та “коробка”, за якою полювали злочинці. До речі, в ній є щось і для тебе.
Клим хвилюючись відкрив скриньку і побачив серед інших паперів блакитний конверт з написом: “Синові”. Він розгублено глянув на Тоню, потім нерішуче розпечатав конверт.
— Нічого… Чистий папір.
Тоня взяла у нього з рук білий аркушик.
— Батько був певен, що ти приїдеш. Він заповів тобі почати все заново — з чистого аркуша…
До посадки в літак лишалося ще хвилин двадцять. В аеропорту було людно й гамірно. Вони протиснулись крізь юрбу заклопотаних пасажирів і вийшли надвір.
— Отже, відлітаєш, — зітхнула Тоня. — Якось усе в нас не так, як у людей, — поспіх, метушня, навіть перемовитись не встигли.
— Ми ж домовились, через місяць я повернусь… Розрахуюсь, владнаю всі справи, прихоплю з собою сестру і стану постійним мешканцем у Загородньому. — Клим обняв Тоню за плечі й пригорнув до себе.
— А чого ти так довго був у Сая?
— Душевно бесідували. Ти знаєш, він виявив у мені талант працівника карного розшуку і запропонував поміняти професію.
— І що ж ти йому відповів?
— Нічого. Мені треба все обдумати.
— Мені, до речі, теж. Не знаю, як тепер бути з батьком. Капітан Сай попередив його, якщо не облишить гендлярство й карти, то не зважить на колишні заслуги. І Лінку мені страшенно шкода…
— Так, усе, що ми пережили, тепер видається якимсь кошмаром. А втім, — усміхнувся Клим, — коли б цього всього не сталось, я не зустрівся б з тобою…
На табло спалахнув номер чергового рейсу. Ланцюжок пасажирів потягнувся по сходинках у літак. Тоня стояла в натовпі проводжаючих, прощально махаючи рукою, хоч Клим уже не міг її бачити. За кілька хвилин запрацювали мотори, і літак почав повільно викочуватися на стартову доріжку.
ПОДОРОЖІ
Олег Гусєв
ШІСТЬ ГОДИН НА СХІД
З японського щоденника
Тривога в порту Наріта
— Переведіть, будь ласка, свої годинники на шість годин уперед, — сказала стюардеса нашого Іл-62, що летів за маршрутом Москва — Токіо. — За кілька хвилин ми приземляємось у новому токійському аеропорту — Наріта.
Радянська делегація — двадцять п’ять посланців столиці України, — їхала в Японію з почесною і водночас відповідальною місією — провести традиційні Дні Києва в місті Кіото. На аеродромі нас зустрів представник Аерофлоту, запросив усіх пройти до автобуса.
— Від Наріти до Токіо, — сказав він, — близько сімдесяти кілометрів. Отже, зустріч із столицею Японії, якщо не буде автомобільних пробок у дорозі, відбудеться через півтори-дві години.
По завершенні митних формальностей, які тривали досить довго, ми рушили до стоянки машин. В аеропорту — сила-силенна поліцейських: стоять майже на кожному кроці — білий ремінь, гумова палиця, рація, широко розставлені ноги, суворий, недовірливий погляд. Про причину такої пильності ми скоро довідалися.
Річ у тім, що напередодні відкриття аеропорту відбулися масові демонстрації протесту селян, які проживають у селах поблизу Наріти. Їхнє невдоволення було викликане тим, що для будівництва великого аеронавігаційного комплексу уряд за безцінь вилучив у місцевих жителів чималі земельні ділянки, які в Японії ціняться буквально на вагу золота. Боротьба селян не мала успіху: аеропорт, який нині приймає найсучасніші повітряні лайнери з усіх куточків планети, з кожним роком розбудовується.
Однак протести мешканців Наріти не вщухають. У жорстоких сутичках між населенням і поліцією не раз лилася кров, палали машини представників влади, горіли бульдозери будівельників. П’ятеро вбитих, кілька тисяч поранених — такий результат багатолітньої боротьби в Наріті.
Майже зразу ж після відкриття Наріти, восени 1978 року, тобто в час нашого перебування в Японії, довкола аеропорту знову створилася грозова обстановка. Тисячі поліцейських на бронетранспортерах водою з брандспойтів розганяли демонстрантів, що продовжували боротися за свої знехтувані права.