Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

У поїздах, автобусах, метро часто-густо можна побачити пасажирів, які, щоб хоч якось захиститися від вуличного шуму, мерехтіння різнотонових звукових “барв”, надівають на очі своєрідні шори — темні пов’язки, затуляють вуха спеціальними пробками. У такий спосіб японці хоч захищаються від впливу середовища. А от як жити і працювати за таких умов тим, у кого під і над вікнами вдень і вночі гуркоче безупинна транспортна річка?

Токіо, цей велетень кам’яних джунглів, де сам тільки шум може стати причиною непоправних захворювань кожного, хто прибуває з більш-менш “тихих” куточків Японії, вражає районами найрізноманітнішої забудови — від легких старовинних дерев’яних будиночків до сучасних хмарочосів на сорок-п’ятдесят поверхів. Місто весь час будується. Однак це цілком природне явище аж ніяк не поліпшує комфорту його жителів. Діловий, магістральний і малоповерховий житловий типи забудови переплітаються тут у такі непропорційні клубки, що важко охопити поглядом усе це нагромадження бетону, сталі, дерева. Райдуга різнобарвних ієрогліфів на рекламних щитах, автомобільні переїзди через залізничні магістралі, містки й місточки — через річки, метро, високовольтні лінії, світлові вивіски, підсилені електронікою запрошення до кіно, театрів, барів — усе це, звичайно, впливає на нервову систему токійця, і тому він намагається в міру своїх сил захиститися від впливу кам’яного хижака.

Словом, бути токійцем нелегко: місто з кожним роком росте і вгору, і вшир, встановлюючи своєрідні рекорди по насиченості мешканцями, по кількості автокатастроф, по всяких відхиленнях від норми. Один із таких рекордів— рекорд забруднення повітря — не раз обговорювався на різних урядових рівнях, проте користі від нього поки що мало.

В одному з районів Токіо, через який ми проїжджали, впало в око-табло, встановлене перед залізничною станцією. Воно фіксує наявність у повітрі різних хімічних сполук. Жахливі то цифри. Але й без табло відчуваєш, наскільки отруйним може стати для людини тривале перебування у такій “атмосфері”. За даними токійського муніципалітету, наприклад, наприкінці літа 1978 року в місті було зареєстровано понад двадцять випадків захворювань, пов’язаних із шкідливим впли: вом довколишнього середовища.

У незвичній для нас насиченості лівобічного руху транспорту здавалося, що перший же поворот чи в’їзд на естакаду неминуче скінчиться катастрофою. Але водій— наш земляк, що працює в одній із радянських установ у Токіо, — не просто майстер своєї справи, а справжній ас найвищого рівня. І тому набагато швидше, ніж ми розраховували, машина вирвалася на дорогу до кладовища, де поховано уславленого радянського розвідника Героя Радянського Союзу Ріхарда Зорге — Рамзая.

…Чим ближче виїзд з міста, тим швидше рухається наш автобус. Ось промайнули на трасі кубічні нагромадження збудованих в останні кілька років хмарочосів, розцяцькованих чорною плиткою, циліндричні вежі багатоповерхових банків, строкаті дахи з черепиці, зроблені на зразок покрівлі старовинних крихітних хатинок. Усе це після одного з перших дощів, що “закривав” найгарячіше за останнє сторіччя японське літо 1978 року, після перетоптаного на порох засохлого листя дихало важким смородом. Пил і бруд, накопичений за літо, лишались на стінах навіть висотних будинків. Дощові потоки, потрапляючи під колеса нашої і ще тисяч машин, що мчали зверху, знизу і з обох боків переплетінь естакади, додавали “пари” до своєрідної лазні, на яку враз стала схожа атмосфера Токіо.

У такі хвилини виникає бажання якнайшвидше вирватися з обійм кам’яних спрутів-шляхів, вдихнути свіжого повітря.

Але що це? Куди поділися будівлі, що, мов зернята у кукурудзяному качані, тіснилися обіч шляху? Чому раптом у місті виявилося стільки вільної площі, правда, вільної не зовсім — її обнесено колючим дротом. Бетонні стовпи з написами англійською і японською мовами не лишають сумніву у тому, що хазяями цього величезного “клаптя” японської столиці є американські вояки. Військова база США. Їх у Японії багато десятків. Американські вояки зухвало поводяться на вулицях японських населених пунктів, окуповують кафе, бари, ресторани, вивішуючи на них власноручно зроблені написи: “Стороннім вхід заборонено”. І майже нікого не хвилює, що цими “сторонніми” виявляються саме ті, по чиїй землі сьогодні ходять непрошені гості з-за океану.

…Ряди колючого дроту, що виблискують під дощем міріадами крапель, білий дах чергової американської машини, з якої стежать за кожним автомобілем, що прямує трасою повз вхід до військової бази, лишаються позаду, і ось ми вже в’їжджаємо на територію кладовища, де поховано Ріхарда Зорге.

Теплий дощовий ранок. Могила Зорге наче сховалася в тіні дерев старовинного, майже безлюдного тієї вранішньої години кладовища. Ось і скромний гранітний обеліск; поряд з японськими ієрогліфами й німецькими літерами — напис російською, мовою: “Герой Радянського Союзу Ріхард Зорге”, Золота Зірка. І живі квіти.

— Вони тут завжди, — сказав служитель, який підійшов до нас.

Друзі Радянського Союзу в Японії з великою повагою говорять про людину, яка так багато зробила для того, щоб швидше згинула коричнева чума фашизму, щоб ніколи не повторилися ті жахи, які несла світові гітлерівська Німеччина та її союзники.

Не випадково на сірій гранітній плиті на могилі Зорге викарбувано слова: “Тут поховано героя, який віддав життя в боротьбі проти війни, за мир у всьому світі. Народився в Баку 1895 року. Приїхав до Японії 1933 року. Був заарештований в 1941 році. Страчений 7 листопада 1944 року”.