Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Відвівши погляд, я зосередився на плямі. Почув батькове зітхання.

— Зараз я відішлю тебе додому, — сказав він. — Сідлай коня і запасися провіантом. Їдь будь-куди за межі Амбера — у будь-яке місце, де нікого нема.

— Моя могила?

Він фиркнув і тихо гигикнув.

— Згодиться. Їдь туди й чекай на мене. Маю дещо обміркувати.

Я стояв. Він простягнув праву руку й поклав її мені на плече. Камінь пульсував. Тато зазирнув мені у вічі.

— Жодна людина не може отримати все, що вона хоче, так, як вона цього хоче, — сказав він.

А потім був ефект віддалення — неначе хтось скористався Козирем, але навпаки. Я чув голоси, а тоді побачив навколо себе кімнату, яку недавно залишив. Бенедикт, Джерард, Рендом і Дара досі сиділи там. Я відчув, як тато відпустив моє плече. А тоді він зник, а я опинився знову серед родичів.

— Що трапилося? — запитав Рендом. — Ми бачили, як батько відіслав тебе назад. До речі, як йому це вдалося?

— Не знаю, — мовив я. — Але він підтверджує те, що нам сказала Дара. Він дав їй перстень з печаткою і повідомлення.

— Чому? — запитав Джерард.

— Батько хоче, щоб ми навчилися їй довіряти, — відказав я.

— Тоді я піду і робитиму, що мені належить.

— Він хоче, щоб ти атакував, а тоді відступив, — сказала Дара. — Після цього потрібно буде просто стримувати їх.

— Як довго?

— Він лише сказав, що ми самі це побачимо.

Бенедикт подарував одну зі своїх рідкісних усмішок і кивнув. Однією рукою він склав футляр з картами, прибрав колоду і пальцем витягнув особливого Козиря для Дворів, якого я йому дав.

— Хай щастить, — мовив Рендом.

— Так, — підтримав його Джерард.

Я додав власні побажання і дивився, як брат зникає. Коли його веселковий післяобраз розтанув, я зиркнув убік і зауважив, що Дара мовчки плаче. Я нічого на це не сказав.

— У мене також наразі є доволі своєрідний наказ, — мовив я. — Мені вже час вирушати.

— А я повернуся на море, — відказав Джерард.

— Ні, — заперечила Дара, коли я вже йшов до дверей.

Я спинився.

— Ти маєш лишатися тут, Джерарде, і стежити за безпекою Амбера. З моря нападу не буде.

— Але я гадав, що за місцеву оборону відповідає Рендом.

Вона похитала головою.

— Рендом має приєднатися до Джуліана в Ардені.

— Ти впевнена? — перепитав Рендом.

— Точно.

— Добре, — мовив він на те. — Приємно знати, що він нарешті подумав і про мене. Вибач, Джерарде. Таке життя.

Джерард мав просто збентежений вигляд.

— Сподіваюся, тато знає, що робить, — сказав він.

— Ми це вже обговорили, — відповів я. — До зустрічі.

Коли я виходив з кімнати, то почув кроки позад себе. Біля мене опинилася Дара.

— Чого тобі? — запитав я.

— Подумала, що пройдуся з тобою, куди б ти не йшов.

— Збираюся до зали взяти трохи припасів. А тоді піду до стайні.

— Я піду з тобою.

— Верхи я їжджу на самоті.

— Я б і так не змогла поїхати з тобою. Потрібно ще поговорити з твоїми сестрами.

— І для них щось є, еге ж?

— Так.

Певний час ми йшли мовчки, а тоді вона сказала:

— Уся ця справа була не такою холоднокровною, як може здаватися, Корвіне.

Ми зайшли до комірчини.

— Яка справа?

— Ти знаєш, про що я.

— А, це... Ну добре.

— Ти мені подобаєшся. Одного дня це може стати чимось більшим, якщо і ти щось відчуваєш.

Гордість підказувала мені їдку відповідь, але я стримався. За багато століть дечого таки можна навчитися. Справді, Дара скористалася мною, але, здається, вона тоді діяла не зовсім сама. Гадаю, найгірше, що можна було б сказати, це те, що тато хотів, аби я бажав її. Але я не дозволив своєму обуренню втручатися в те, які у мене насправді почуття чи якими вони могли б стати.

Тож я сказав:

— Ти мені також подобаєшся, — і поглянув на неї. Здавалося, що в цю мить її потрібно було поцілувати, тому я так і зробив. — Мені краще йти збиратися.

Вона усміхнулась і стисла мені руку. А тоді пішла. Я вирішив не аналізувати своїх почуттів просто зараз. Треба було дещо владнати.

Осідлавши Зірку, я поїхав на гребінь Колвіра, до власної могили. Умостившись біля неї, я курив люльку і спостерігав за хмарами. Відчував, що день у мене видався складним, а ще ж тільки час обіду минув. Лихі передчуття гралися в квача у гротах мого мозку, але пообідати хотілося б не ними.