Пастка на дурнів

А Йоссар’ян, знову призначений чільним бомбардиром, постійно літав тепер з Макпростаком, і це його трохи втішало, хоча він, як і доти, відчував себе не захищеним од смерті. Він не мав чим захищатися. Зі свого крісла в носовій кабіні літака навіть не бачив, що там роблять Макпростак і другий пілот. Єдине, що він міг бачити, то це бундючну, круглу, як місяць уповні, пику Аарфі, тваринна тупість якого, кінець кінцем, доводила його до краю: бували хвилини в польоті, коли Йоссар’яна охоплювали безсила лють та відчай, і він усе віддав би, щоб його знову перевели до веденого літака, де в кабіні був не бомбовий приціл, геть йому непотрібний, а потужний, важкий п’ятдесятиміліметровий кулемет, якого він міг би схопити обома руками й розрядити у мстивому пориві в усіх демонів, що його тиранили: в чорні димчасті клуби зенітних розривів, у німецьких зенітників унизу, яких він навіть не бачив і яким навряд чи завдав би шкоди тим своїм кулеметом, навіть коли б і встиг відкрити вогонь; у Тупермейєра та Везунбі в чільному літаку за їхній бездоганний, без жодних протизенітних маневрів бойовий курс при другому бомбардуванні Болоньї, коли снаряд, випущений однією з двохсот двадцяти чотирьох замаскованих там зеніток, розбив останнім разом мотор Весслового літака і йому довелось зробити вимушену посадку на воду десь між Генуєю та Спецією незадовго до короткого, але бурхливого шторму.

Насправді Йоссар’ян мало що зміг би змінити, хай навіть і був би в нього в руках цей потужний крупнокаліберний кулемет, — хіба що зарядив би його й дав кілька пробних черг. Користі від кулемета було не більше, ніж від бомбового прицілу. Він, правда, міг би відстрілюватися з нього від німецьких винищувачів, коли б ті його атакували, але винищувачі в німців давно перевелися… Йому не вдалося б і розвернути кулемет усередину літака, щоб наказати, під загрозою розстрілу, безпорадним Хлюпу та Жлобсу повертатись на базу, як він наказав колись Малюкові Семпсону, пригрозивши розчерепити йому довбешку за непослух, і саме цього він зажадав від Жлобса та Хлюпа під час жахливого першого нальоту на Авіньйон у ту мить, коли збагнув, у яку пекельну халепу потрапив, — він-бо летів у веденому літаку із Жлобсом і Хлюпом, а ланку вели Тупермейєр та Везунбі. Жлобс і Хлюп, Хлюп і Жлобс — хто вони такі? Що за дике безумство нестися в повітрі на висоті двох миль, коли від смерті тебе відділяють лише один чи два дюйми металу, а життя твоє в невмілих руках двох чужих тобі незугарних придурків, на зразок безвусого шмаркача Хлюпа та психованого Жлобса? Хіба ж не здали нерви в того психа Жлобса, коли він, сидячи в кріслі другого пілота, зненацька перехопив у Хлюпа управління перед самою ціллю і пустив літак у таке страхітливе піке, що Йоссар’янові висмикнуло з гнізда проводи шлемофону? Вони тоді відразу опинилися знову в самій гущі зенітного вогню, звідки щойно вибрались. А за мить виявилося, що в хвості літака конає ще один незнайомець, стрілець-радист, на прізвище Снігген. Важко сказати напевне, нібито саме Жлобс убив його, бо коли Йоссар’ян всунув штекер назад у гніздо, в навушниках уже лунав голос Жлобса — він благав, щоб хтось пішов до носової кабіни рятувати бомбардира, і майже негайно включився Снігген — він скімлив: «Рятуйте мене! Будь ласка, рятуйте мене! Мені холодно! Мені холодно!» І Йоссар’ян поволі виліз із носової кабіни, проповз понад бомбовим відсіком і протиснувся до хвостового відсіку, минувши по дорозі аптечку, до якої мусив потім повертатися, щоб було чим обробити Сніггенові смертельну рану, зяючу, завбільшки з м’яч для регбі, криваву дірку з зовнішнього боку стегна, всередині якої таємниче пульсували цілі волоконця м’язів, налиті кров’ю і схожі на якісь сліпі істоти, що живуть власним життям. Угледівши ту страшну, беззахисну овальну рану у фут завдовжки, Йоссар’ян заціпенів у стані шоку, потім жалісно застогнав; його ледь не вирвало. На долівці поруч із Сніггеном лежав у глибокій непритомності маленький, щуплий хвостовий стрілець; він був блідий як смерть, і Йоссар’ян, долаючи спазми в шлунку, ступив до малого, щоб допомогти спочатку йому.