Пастка на дурнів

Данбар зніяковіло почервонів.

— А що нам заважає зробити завал десь в іншому місці? — немов захищаючись, запитав він. — Адже ми могли б скинути бомби й просто на схил гори чи на саму дорогу!

— А може, краще злітаєте ще разок на Болонью?! — запитав підполковник Порк тихим голосом, але фраза ця пролунала, мов постріл. У кімнаті одразу запала ніякова, гнітюча тиша. Соромлячись самого себе, Йоссар’ян в душі молив бога, щоб Данбар припинив балачки. Данбар понурив голову, і підполковник Порк зрозумів, що бій виграно.

— Бачу, до Болоньї вас не дуже тягне, — з неприхованою зневагою провадив далі підполковник Порк. — А знаєте, нам з полковником Пескартом було не так легко вибити для вас цю, власне кажучи, прогулянку в повітрі. Коли вам більш до вподоби Болонья, Спеція чи Феррара, то ми це влаштуємо, як раз плюнути! — Його очі загрозливо виблискували за скельцями пенсне, а важке квадратне підборіддя немов скам’яніло. — Тільки скажіть!

— А що? Я б злітав, — жваво відгукнувся Тупермейєр і знову хвалькувато заіржав. — Що може бути кращого? Засунеш собі носа в приціл і заходиш на ціль без усякого піке, хай навіть по тобі гатять усі їхні зенітки! А більш за все мені подобається дивитись і слухати, як потім, на мене накидаються наші герої! Я довів їх до того, що навіть нижні чини зараз лають мене на чім світ стоїть і погрожують влаштувати темну!

Не повертаючи голови, підполковник Порк ласкаво поплескав Тупермейєра по щоці, а тоді сухо звернувся до Данбара та Йоссар’яна:

— Клянусь богом, ніхто не вболіває за тих смердючих макаронників більше, ніж ми з полковником Пескартом. Mais c’est la guerre.[41] І не забувайте, що війну цю почали не ми, а вони! Вони агресори, а не ми! Навіть коли б ми цього хотіли, то не змогли б завдати італійцям, німцям, китайцям, росіянам більшого лиха, ніж вони самі собі завдають! — і з цими словами підполковник Порк по-дружньому торкнув за плече майора Денбі, хоча й досі зберігав суворий вираз обличчя. — Закінчуйте інструктаж, Денбі, і потурбуйтеся, щоб усі як слід зрозуміли всю важливість якнайщільнішого візерунка бомбометання.

— О ні, підполковнику! — вигукнув майор Денбі й заблимав до неба очима. — Тільки не на цей раз! Я наказав їм класти бомби з інтервалами в двадцять метрів, щоб завалити дорогу на всю довжину схилу, а не в одній лише точці! На цей раз більший ефект, з огляду на розмір завалу, дасть розкиданий візерунок бомбометання.

— Завал, як такий, нас мало цікавить, — заперечив підполковник Порк. — Головне для нас із полковником Пескартом — це щоб ви повернулися з даної прогулянки з такими фотознімками, які нам не сором буде показати начальству. Не забувайте, що на основний інструктаж сьогодні сюди прибуває сам генерал Штирхер, а про його ставлення до візерунка бомбометання я вам нагадувати не буду, — самі знаєте. До речі, майоре, я б радив вам закінчити тут усе ще до його прибуття і мерщій забиратися геть. Генерал Штирхер вас терпіти не може!