Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— Ні, ні, ви помиляєтесь, підполковнику, — послужливо нагадав йому майор Денбі.— Це генерал Бидл мене терпіти не може!
— Генерал Штирхер теж. Взагалі, вас ніхто не може терпіти, майоре Денбі, тож закругляйтеся — і геть звідси. Інструктаж проведу я сам!
— А де майор Денбі? — поцікавився полковник Пескарт, коли прибув на основний інструктаж разом з генералом Штирхером та полковником Шайскопфом.
— Він попросив дозволу піти, як тільки побачив вашу машину, — відрапортував підполковник Порк. — Йому здається, що генерал Штирхер терпіти його не може. Так чи інакше, інструктаж проведу я сам. У мене це виходить набагато краще.
— От і чудово! — мовив полковник Пескарт. — А втім, ні,— додав він за хвилину, раптом пригадавши, як заливався підполковник Порк на інструктажі перед польотом на Авіньйон, коли до них приїздив генерал Бидл. — Я сам проведу інструктаж!
Запалений свідомістю того, що він — один з фаворитів генерала Штирхера, полковник Пескарт, ледь заволодівши помрстом, одразу зробив люте обличчя і хрипко загаркав на занімілу аудиторію підлеглих офіцерів грубими відрубними фразами, намагаючись наслідувати холодний, зневажливий тон генерала Бидла. Подумки він уявляв собі, яке незабутнє враження повинна справити на високого гостя його масивна постать у сорочці з розстебнутим коміром і мундштуком у нагрудній кишені, з коротко підстриженим чорним кучерявим волоссям, ледь посрібленим сивиною. Він почувався аж так прекрасно, що навіть дозволив собі вимовляти деякі круті слівця з лексикону генерала Бидла ще гаркавіше за самого генерала Бидла і звисока зиркав на нового полковника із штабу генерала Штирхера. Аж раптом пригадав, що генерал Штирхер ненавидить генерала Бидла. Тут полковник Пескарт умить знітився й зіщулився, голос його зламався, і всю самовпевненість як вітром змело.
Згораючи від конфузу, він насилу повертав язика і вже ледве тямив, що каже; його зненацька охопив жах перед полковником Шайскопфом. Поява нового полковника в їхньому з’єднанні означала появу нового суперника, нового смертельного ворога, здатного на все! І ця непроникна пика обіцяла мало приємного!
У полковника Пескарта раптом кров похолола від кошмарної гадки: а ну як цей тип уже встиг потай підкупити усіх, хто сидить в інструкторській, і його офіцери ось-ось хором застогнуть, як це сталося в цім самім бараку перед Авіньйоном. Як він їх тоді вгамує?! Ото вже буде для нього «мах та хвіст»!
Полковника Пескарта взяв такий панічний страх, що він ладний був знову гукнути на поміч підполковника Порка. Неймовірним зусиллям волі він спромігся якось узяти себе в руки і провів звірку годинників. Головна небезпека залишилась позаду, бо тепер інструктаж можна було скінчити в будь-яку мить. Криза минула, і йому закортіло переможно і злісно зареготати просто в кам’яну пику цьому полковникові Шайскопфу. Він блискуче вийшов із, здавалося, безнадійного становища й завершив інструктаж натхненним напученням, яке — так підказав йому внутрішній голос — стало чудовою демонстрацією його красномовства, дотепності та благопристойних манер.
— А тепер, вояки, слухайте уважно, — вигукнув він. — Сьогодні нас ушанував своїм візитом дуже високий гість, начальник управління спецслужби генерал Штирхер, той самий без якого ми не мали б ні бейсбольних бит, ні коміксів, ні естрадних концертів. Йому — і саме йому — я й присвячую це наше бойове завдання. Летіть і скиньте ваші бомби задля мене, задля батьківщини, задля бога, а головне, задля великого американця — генерала Х. Х. Штирхера. І нехай покажуть ваші знімки, що ніхто не вміє скидати бомби кучніше, ніж ви!
30. Данбар
Йоссар’янові було тепер начхати, куди лягають його бомби, і все-таки він не доходив до таких крайнощів, як Данбар, котрий відбомбився за кілька сот ярдів від хутірця і міг попасти під трибунал, коли б хтось посвідчив, що він зробив це умисне. Данбар просто умив руки, не сказавши перед вильотом і слова нікому, навіть Йоссар’янові. Мабуть, оте пам’ятне падіння в шпиталі чи то збовтало йому мозок, чи то відкрило істину, — годі було намагатися вгадати напевне.
Данбар перестав усміхатися і здавався пропащою людиною. Він люто огризався на старших офіцерів, не минаючи й майора Денбі, і понуро богохульствував при капелані, який почав його боятися й уникати і теж здавався пропащою людиною. Капеланове паломництво до Зелензима не дало жодних плодів: ще одне святилище виявилось порожнім. Сам Зелензим був надто зайнятий, щоб прийняти капелана. А його нахаба помічник, подарувавши відвідувачеві крадену запальничку «Зіппо», поблажливо пояснив йому, що Зелензим із головою поглинутий важливими військовими справами, і в нього руки не доходять до таких дрібниць, як норма бойових вильотів в одному з полків. Капелан сильно непокоївся за Данбара і страшенно переживав за Йоссар’яна, а надто після того, як пропав безвісти Вессл. Приречений на похмуру самотину в своєму просторому шпильчастому наметі, куди заходив щовечора, мов під склепіння гробниці, капелан ніяк не міг зрозуміти, чому Йоссар’ян воліє жити сам-один і не хоче ніяких сусідів.