Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— А що це таке? — одразу нашорошив вуха полковник Шайскопф.
— Що таке візерунок бомбометання? — добродушно повторив вельми задоволений собою генерал Штирхер. — Як вам пояснити? Візерунок бомбометання — це спеціальний військовий термін, запроваджений мною кілька тижнів тому. Власне кажучи, сам по собі він нічого не означає, та ви навіть не повірите, як швидко він у нас прищепився. Бачте, я спромігся переконати багатьох різних людей, що головне в бомбометанні — це кучний візерунок вибухів, бо це дає чудовий ефект на аерофотознімках. На П’яносі, приміром, є один командир полку, якому відтоді навіть байдуже, попадають його бомби в ціль чи ні: бо головне — це не «куди», а «як»! До речі, чому б нам сьогодні не злітати до нього на П’яносу і трохи не відпочити від справ? А полковник Паршіл нехай казиться від заздрощів. До того ж я щойно дізнався від Зелензима, що генерал Бидл відлетів на Сардінію, тож генерал Бидл буквально збожеволіє, як дізнається, що я інспектував один із його полків, коли сам він інспектував інший. Ми можемо встигнути туди на передпольотний інструктаж. Вони збираються розбомбити невеличкий, не захищений зенітками гірський хутірець і, образно кажучи, перетворити його в купу щебінки. Від Зелензима я по секрету довідався — до речі, Зелензим нині вже екс-сержант, — що бомбардування це нікому не потрібне. Єдина його мета — затримати можливий підхід німецьких підкріплень у напрямку, де ми не плануємо жодних наступів. От що діється, коли той, хто ще вчора пас свиней, стає сьогодні великим начальником. — І він млявим жестом вказав на величезну карту Італії.— Подумати тільки: цей нещасний хутірець такий дрібний, що його тут навіть не позначено.
Бони прибули до полку полковника Пескарта трохи запізно і вже не почули, як під час попереднього інструктажу майор Денбі переконував усіх:
— Що не кажіть, а цей хутірець таки тут. Він тут, тут. Саме тут.
— Де тут? — задирливо спитав Данбар, удаючи, ніби нічого не бачить.
— От саме тут, де дорога круто звертає. Ви ж бачите поворот?
— Хоч убий, не бачу, — опирався Данбар.
— А я от бачу, — озвався Тупермейєр і тицьнув пальцем на карті Данбара в те місце, де дорога робила поворот. — А на знімках весь хутірець узагалі видно, як на долоні. Ясніше й бути не може. Завдання полягає в тому, щоб зіпхнути його униз по схилу гори і таким чином створити на дорозі завал, який німцям потім доведеться розчищати. Я вірно кажу?
— Цілком вірно! — відказав майор Денбі, вимокуючи носовичком спітніле чоло. — Я радий, що хоч один з вас зрозумів. Дві бронетанкові дивізії, що їх німці перекидають із Австрії до Італії, підуть цією дорогою. А хутірець цей стоїть на такому крутому схилі, що всі уламки житлових та інших будівель неодмінно посиплються донизу й завалять дорогу.
— А що це дасть, чорт забирай?! — не здавався Данбар, а схвильований Йоссар’ян стежив за ним, відчуваючи водночас і страх, і якесь благоговійне захоплення. — За день-два вони все одно все розчистять, і наше бомбардування нічого не змінить.
Майор Денбі не хотів устрявати в зайві суперечки.
— Певно, штабові це щось таки дасть, — промимрив майор Денбі, явно не бажаючи встрявати до суперечки. — Тому, напевне, нам і віддали такий наказ.
— А жителів висілка попередили? — запитав Макпростак.
— Не знаю, думаю, що ні,— дещо знітився майор Денбі, виявивши, що навіть Макпростак пристав до опозиції.
— Невже не можна скинути листівки й дать людям знати, що їм загрожує небезпека? — спитав Йоссар’ян. — Якщо не прямо, то хоча б якось натякнути?
— Ні, думаю, не можна, — ще більш упріваючи, відповів майор Денбі, і очі його безпорадно забігали. — Листівки можуть потрапити до німців, і тоді вони підуть іншою дорогою. Але точно я нічого не знаю. Це лиш мої припущення.
— Люди навіть не стануть ховатися, — з гіркотою мовив Данбар. — Тільки-но побачать наші літаки, то повибігають із своїх халуп і стануть. махати нам руками. Весь хутірець вибіжить: і старе, і мале, вкупі з собаками! Господи боже! Не треба їх чіпати.
— А чом би нам не влаштувати завал десь в іншому місці, вище або нижче по дорозі? — запитав Макпростак. — Чому він потрібен саме тут?
— Звідки мені знати? — понуро відказав майор Денбі.— Але я гадаю, що там, у штабі, сидять не лише дурні. Той, хто віддає такі накази, певно, знає, що робить.