Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Я так собі думаю, — Дамблдор сягнув здоровою рукою в мантію і вийняв короткий срібний ніж, схожий на той, яким Гаррі кришив складники для настоянок та відварів, — що з нас вимагають плати за прохід.

— Плати? — здивувався Гаррі. — Треба розплачуватися з дверима?

— Так, — відповів Дамблдор. — Кров’ю, якщо не помиляюся.

— Кров’ю?

— Я ж казав, що це грубо, — презирливо й навіть розчаровано відповів Дамблдор, немовби Волдеморт не дотягував до очікуваного ним рівня. — Ідея, як ти, мабуть, розумієш, полягає в намаганні ослабити ворога, котрий бажав би туди зайти. І знову Лорд Волдеморт неспроможний збагнути, що є муки набагато страшніші за фізичні рани.

— Так, але якщо їх можна уникнути… — пробурмотів Гаррі, який добре знав, що таке біль, і геть не прагнув від чути його знову.

— Іноді їх, однак, не уникнути, — сказав Дамблдор, відгортаючи рукав мантії й виставляючи ушкоджену руку.

— Пане професоре! — запротестував Гаррі, підбігаючи до Дамблдора, що вже заніс ножа. — Давайте я, бо я…

Він навіть не знав, що сказати: молодший, дужчий? Але Дамблдор тільки всміхнувся. Блиснуло срібло — і бризнув яскраво-червоний струмінь; кам’яна поверхня рясно вкрилася темними блискучими крапельками.

— Ти дуже люб’язний, Гаррі, — Дамблдор провів кінчиком чарівної палички над глибоким порізом на руці — і той негайно зарубцювався, так само, як Снейп гоїв Мелфоєві рани. — Але твоя кров дорожча за мою. Ага, здається, вийшло, так?

Сліпучі сріблясті обриси арки знову з’явилися на стіні, але тепер уже не зникали: натомість щезло забризкане кров’ю каміння, окреслене аркою, залишивши прохід у непроглядну темряву.

— Спочатку, мабуть, я, — сказав Дамблдор, заходячи в арку. Гаррі пішов за ним, на ходу засвічуючи чарівну паличку. Їхнім очам відкрилося моторошне видовище: вони стояли на краю величезного чорного озера, протилежного берега якого Гаррі навіть не розрізняв, у такій височенній печері, що її стелі теж не було видно. Десь удалині, начебто в самому центрі озера, сяяло невиразне зеленаве світло; воно віддзеркалювалося від поверхні нерухомої води. Зеленаве сяйво і дві чарівні палички були єдиними джерелами світла у цій суцільній оксамитовій темряві. Однак проміння з паличок не сягало так далеко, як хотілося б Гаррі. Ця темрява здавалася густішою, ніж звичайна.

— Ходімо, — спокійно сказав Дамблдор. — Старайся не ступати у воду. Тримайся біля мене.

Він пішов уздовж берега, Гаррі намагався не відставати, їхні кроки відлунювали над вузькою смугою каміння, що оточувала озеро. Вони йшли далі й далі, але картина не мінялася: з одного боку від них височіла шорстка стіна печери, а з другого — безмежна широчінь гладенької, мов скло, чорної-пречорної поверхні озера, з отим загадковим зеленавим сяйвом посередині. І печера, й ця тиша у ній здавалися Гаррі гнітючими й тривожними.

— Пане професоре? — не витримав нарешті він. — Думаєте, горокракс тут?