Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Пане директоре, ви думаєте, що горокракс там?

— О, так. — Дамблдор уважніше придивився до чаші. Гаррі побачив у зеленій рідині перевернуте відображення його обличчя. — Але як до нього добутися? У цю рідину не можна проникнути рукою, її не можна «щезнути», розділити, зачерпнути або відлити, а також не можна трансфігурувати, зачаклувати чи будь-яким іншим чином примусити її змінитися.

Дамблдор автоматично підняв чарівну паличку, крутнув нею в повітрі й упіймав кришталевий келих, витворений з нічого.

— Я з цього можу зробити єдиний висновок — цю рідину треба випити.

— Що? — очманів Гаррі. — Ні!

— Думаю, що так: тільки випивши її, я зможу спорожнити чашу й побачити, що там на дні.

— А що, як… що, як це вас уб’є?

— Та я не думаю, що воно аж так подіє, — безтурботно сказав Дамблдор. — Лорд Волдеморт навряд чи хотів убивати тих, хто досягне цього острова.

Гаррі не вірив власним вухам. Це що, чергове підтвердження божевільного Дамблдорового прагнення бачити в усіх щось позитивне?

— Пане директоре, — якомога розважливіше мовив Гаррі, — це ж Волдеморт…

— Вибач, Гаррі; я мав би сказати, що він навряд чи хотів би негайно вбивати тих, хто добереться до цього острова. — виправився Дамблдор. — Він волів би залишати їх живими, аж доки з’ясується, як саме вони зуміли подолати стільки його перешкод, і, що найважливіше, чому це їм так заманулося спорожнити чашу. Не забувай, Лорд Волдеморт вірить, що ніхто, крім нього, не знає про його горокракси.

Гаррі хотів було сказати ще щось, але Дамблдор підняв руку, вимагаючи тиші. Він зосереджено дивився на смарагдову рідину й міркував.

— Безсумнівно, — сказав він нарешті, — ця рідина подіє так, щоб завадити мені взяти горокракс. Вона може мене спаралізувати, примусити забути, навіщо я сюди прибув, завдати такого болю, що я просто ошалію, чи ще якимось чином зробить мене недієздатним. У такому разі, Гаррі, простеж, щоб я випив усе до дна, навіть якщо доведеться рідину заливати в мене силою. Зрозумів?

Їхні погляди перетнулися над чашею: двоє блідих облич, освітлених химерним зеленим сяйвом. Гаррі мовчав. Не вже саме для цього він і був сюди запрошений… щоб силою примусити Дамблдора випити рідину, яка може завдати йому нестерпного болю?

— Ти пам’ятаєш, — нагадав Дамблдор, — умови, на яких я взяв тебе з собою?

Гаррі завагався, дивлячись у сині очі, що стали зеленкуватими, віддзеркалюючи сяйво з чаші.

— А що, як…

— Ти поклявся виконувати будь-яку мою команду.

— Так. але…

— Я тебе попередив, що це може бути небезпечно?

— Так, — пробурмотів Гаррі, — але…

— Тоді, — Дамблдор знову підтяг рукав, і підняв порожній келих, — виконуй мій наказ.

— Давайте я вип’ю замість вас, — у розпачі запропонував Гаррі.

— Я набагато старший, набагато розумніший і набагато менше цінний, — відказав Дамблдор. — Питаю востаннє, Гаррі, ти даєш мені слово, що зробиш усе можливе, аби примусити мене випити це до дна?