Гаррі Поттер і напівкровний принц

Одну-дві секунди Гаррі нічого не розумів: після розмови з Трелоні його голова немовби спорожніла, й мозок працював дуже повільно.

— Візьмете… з вами?…

— Якщо бажаєш, звісно.

— Якщо…

І тут Гаррі згадав, чому він так прагнув потрапити до цього кабінету.

— Ви його знайшли? Знайшли горокракс?

— Думаю, що так.

Гнів і обурення боролися з потрясінням і хвилюванням: кілька секунд Гаррі не міг говорити.

— Боятися — це природно, — сказав Дамблдор.

— Я не боюся! — негайно заперечив Гаррі, і це була щира правда; чого-чого, а страху він не відчував. — А який саме горокракс? І де він?

— Я ще точно не знаю, який саме… хоч змію, гадаю, можна відразу відкинути… але думаю, що він захований у печері на одному узбережжі за багато миль звідсіля, в печері, яку я шукав страшенно довго, в печері, де Том Редл колись перелякав двох дітей з сиротинця під час їхньої щорічної екскурсії. Пам’ятаєш?

— Так, — відповів Гаррі. — А чим він там захищений?

— Не знаю; маю певні припущення, хоч може виявитися, що вони цілком хибні. — Дамблдор завагався, а тоді сказав: — Гаррі, я пообіцяв узяти тебе з собою, і не відмовляюся від свого слова, але я зробив би величезну помилку, якби не попередив тебе, що це може бути вкрай небезпечно.

— Я з вами, — сказав Гаррі ще до того, як Дамблдор договорив. Він аж кипів злістю на Снейпа, і прагнення вчинити щось відчайдушне й ризиковане лише подесятерилося. Це, мабуть, відбилося в Гаррі на обличчі, бо Дамблдор відійшов від вікна й уважніше придивився до нього; між його сивими бровами пробігла малесенька зморшка.

— Що з тобою?

— Нічого, — негайно збрехав Гаррі,

— Що тебе засмучує?

— Я не засмучений.

— Гаррі, з тебе ніколи не був добрий блоколог…

Це слово виявилося тією іскоркою, що розпалила в Гаррі лють.

— Снейп! — так голосно вигукнув він, що Фоукс аж скрикнув у них за спинами — Снейп, ось що зі мною! Це він розповів Волдемортові про те пророцтво! Він розповів, бо то він підслуховував під дверима! Мені сказала Трелоні!

Дамблдорів вираз не змінився, але Гаррі здалося, що червонястий відблиск призахідного сонця на щоках трохи зблід. Досить довго Дамблдор мовчав.

— Коли ти про це довідався? — спитав він нарешті.

— Та щойно! — відповів Гаррі, ледве стримуючись, щоб не закричати. І все ж не стримався. — І ВИ ЩЕ ДОЗВОЛИЛИ ЙОМУ ТУТ ВИКЛАДАТИ, А ВІН СКАЗАВ ВОЛДЕМОРТОВІ, ЩОБ ТОЙ НАПАВ НА МОЇХ МАМУ Й ТАТА!

Важко дихаючи, наче після бійки, Гаррі відвернувся від Дамблдора, що й далі стояв непорушно, й закрокував кабінетом, потираючи кісточки пальців і з останніх сил гамуючи себе, щоб усе тут не потрощити. Хотілося бушувати й кидатися на Дамблдора, але водночас хотілося піти з ним і знищити горокракс; було бажання образити директора, сказати, що лише такий старий дурень, як він, міг довіряти Снейпові, але був і страх, що Дамблдор не візьме його з собою, якщо він не опанує свій гнів…