Гаррі Поттер і напівкровний принц

Дамблдор якусь мить мовчав; здавалося, він щось зважує, вирішує. Нарешті він промовив:

— Я впевнений. Я цілком довіряю Северусу Снейпу.

Гаррі набрав повні груди повітря, щоб угамувати нерви.

Це не допомогло.

— А я не довіряю! — знову крикнув він. — Вони з Драко Мелфоєм зараз щось готують, прямісінько у вас під носом, а ви й далі…

— Гаррі, ми це вже обговорювали, — нагадав Дамблдор, і цього разу голос його звучав суворо. — Я висловив тобі свою позицію.

— Вас сьогодні не буде в школі! А чи ви задумувалися, що Снейп і Мелфой тим часом можуть…

— Що? — вигнув брови Дамблдор. — У чому ти їх підозрюєш?

— Я… вони щось замислили! — вигукнув Гаррі. мимоволі стискаючи кулаки. — Професорка Трелоні щойно заходила в кімнату на вимогу, де ховала пляшки з хересом, і почула, як Мелфой там щось радісно горлав, святкував! Він намагався відремонтувати щось небезпечне, і йому це, мабуть, нарешті вдалося, а ви збираєтеся покинути школу без…

— Годі, — урвав Дамблдор. Він це сказав доволі спокійно, але Гаррі одразу замовк — зрозумів, що цього разу переступив якусь невидиму межу. — Невже ти вважаєш, що я цього року, кудись відлучаючись, хоч раз лишав школу без захисту? Такого не було. Сьогодні, коли я покину Гоґвортс, тут знову буде застосовано додаткові засоби захисту. Не треба, Гаррі, натякати, що я недбало ставлюся до безпеки своїх учнів.

— Я не натякаю… — пробелькотів спантеличений Гаррі, але Дамблдор його не слухав.

— Я більше не бажаю говорити на цю тему.

Гаррі не посмів протестувати, побоюючись, що й так за йшов надто далеко і Дамблдор тепер його з собою не візьме, однак Дамблдор запитав:

— То ти хочеш зі мною?

— Так, — миттєво відповів Гаррі.

— Ну що ж, тоді слухай.

Дамблдор випростався на увесь свій зріст.

— Я беру тебе з однією умовою: ти повинен виконувати будь-яку мою команду негайно й без жодних запитань.

— Звичайно.

— Гаррі. зрозумій мене правильно. Я маю на увазі, що ти повинен виконувати навіть такі накази, як «біжи», «ховайся» чи «вертайся назад». Ти даєш мені слово?

— Я… так, аякже.

— Якщо я звелю тобі ховатися, ти це зробиш?

— Так.

— Якщо я звелю тобі тікати, ти підкоришся?

— Так.

— Якщо я звелю тобі покинути мене й рятуватися, — ти виконаєш мій наказ?

— я…

— Гаррі?

Вони якусь мить дивилися один на одного.

— Так, пане директоре.

— Дуже добре. Тоді біжи візьми плащ-невидимку, і за п’ять хвилин прошу чекати мене у вестибюлі.

Дамблдор відвернувся й визирнув з залитого призахідною загравою вікна; рубіново-червоне сонце палахкотіло над самісіньким обрієм. Гаррі швидко вийшов з кабінету і збіг по Гвинтових сходах. Він знав, що має робити.