Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Тобі знадобиться те, що в них загорнуто, це фелікс-феліціс. Поділите на трьох — ви і Джіні. Попрощайтеся з нею від мене. Мушу бігти, Дамблдор уже чекає…

— Ні! — вигукнула Герміона, коли збентежений Рон розгорнув шкарпетку з крихітною пляшечкою золотистого відвару. — Нам воно не потрібне, бери краще ти, хтозна, з чим тобі там доведеться мати справу.

— Я не пропаду, я буду з Дамблдором, — заперечив Гаррі. —Я хочу знати, що з вами все буде добре… та не дивися так, Герміоно! До зустрічі…

І він поспіхом виліз крізь отвір за портретом і побіг до вестибюлю.

Дамблдор уже чекав біля дубових вхідних дверей. Гаррі, хекаючи й тримаючись за бік, підбіг до нього.

— Накинь, будь ласка, плащ-невидимку, — звелів Дамблдор, зачекав, поки Гаррі це зробить, і сказав: —Дуже добре. То ходімо?

І Дамблдор негайно рушив кам’яними сходами. Його дорожній плащ ледь-ледь ворушився в застиглому літньому повітрі. Гаррі, накритий плащем-невидимкою, усе ще важко дихаючи й заливаючись потом, намагався не відставати.

— Пане професоре, а що подумають люди, побачивши. Що ви кудись ідете? — запитав Гаррі, маючи на увазі Мелфоя та Снейпа.

— Що я пішов у Гоґсмід випити чарочку, — безтурботно відповів Дамблдор. — Я часом забігаю до Розмерти або відвідую «Кабанячу голову»… принаймні створюю таке враження. Так дуже непогано вдається замаскувати свій справжній маршрут.

Сутінки поступово густішали. Повітря просякло пахощами теплої трави, озерної води й диму з Геґрідової хатини. Важко було повірити, що попереду на них чекає щось небезпечне чи загрозливе.

— Пане професоре. — тихенько запитав Гаррі, коли вдалині забовваніла брама, — ми будемо являтися?

— Так. — підтвердив Дамблдор. —Ти ж уже вмієш являтися?

— Так. — сказав Гаррі, — Але ще не маю дозволу.

Він відчував, що краще казати правду; а що. як він усе зіпсує, опинившись за сотні миль від того місця, куди мав потрапити?

— Нічого, — заспокоїв його Дамблдор, — я ще раз тобі допоможу.

Вони вийшли з брами й завернули на присмеркову безлюдну дорогу до Гоґсміда. Швидко темніло, і коли вони дісталися Високої вулиці, була вже справжня ніч. У вікнах над крамничками мерехтіло світло, а коли вони підійшли до «Трьох мітел», то почули звідти пронизливий крик.

— …вимітайся! — кричала мадам Розмерта. виштовхуючи якогось чаклуна-нечупару. — Ой, вітаю. Албусе… ти щось пізненько…

— Добрий вечір, Розмерто, добрий вечір… ти вже вибач, але я йду в «Кабанячу голову»… не ображайся, просто сьогодні хочеться спокійнішої обстановки.

За хвилину вони вже завернули за ріг у бічну вуличку, де порипувала вивіска з написом «Кабаняча голова», хоч вітерцю й не було. На відміну від «Трьох мітел», цей шинок, здавалося, був цілком порожній.

— Не треба туди заходити, — пробурмотів, озираючись, Дамблдор. — Головне, щоб ніхто нас не побачив… а тепер, Гаррі, поклади долоню мені на руку. Не треба міцно хапатися, я тебе просто скеровуватиму. На рахунок три… Раз… два… три…