Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
Гучний стукіт у двері повертає його з небуття. Мить Григорій стоїть, похитуючись, не розуміє, де він і що з ним. У голові ще снуються уривки баченого уві сні. Громаддя якоїсь будівлі з безліччю дверей, круті, майже прямовисні сходи, якими він дереться вгору, тікаючи від погоні. Чорний крук застить світ, б’є крилами по голові, силкується вибити з рук пістолет… Гостре почуття небезпеки й безвиході проймає його всього і примушує остаточно прокинутись. Він справді затискує в руці пістолет, невідомо коли вихоплений з-під подушки. В кімнаті поночі. Хтось гатить у двері.
— Хто такий? Та чую, чую… зачекайте!
Думбрайт, регочучи, ввалюється в прочинені двері.
— Ну й сон у вас, хлопче! — вигукує він. — Мертвого можна підняти! А тепер мерщій прибирайтеся, ми спізнюємось!
Думбрайт відсуває крісло від пічки, сідає і, нетерпляче постукуючи черевиком об підлогу, спостерігає, як одягається Фред Шульц.
«Хоч би відвернувся, тварюка!» — сердито думає Григорій. Йому неприємно прибиратися в присутності сторонньої людини, і він вишукує, чим би допекти босу.
— А знаєте, — кидає Григорій, — боюсь, нас спіткає невдача. Така чортівня наснилася!
— Яка саме? — стривожено цікавиться Думбрайт. Як багато уродженців південних штатів, він забобонний, вірить у всілякі прикмети.
— Ніби ми з вами від когось тікаємо чи когось наздоганяємо, а над нами кружляють з погрозливим карканням чорні круки. Вони все знижуються і знижуються, б’ють крилами по голові, прагнуть дзьобнути в очі. Казна-що, а не сон! Мабуть, дуже натопив, от і верзлося.
Обличчя Думбрайта похмурніє.
— Поганий сон! Походження інтуїції ми не знаємо, механізму її дії не збагнемо, а вона часто попереджає нас через сни, передчуття. Можливо, тут спрацьовує інстинкт самоохорони, що дістався нам у спадок від первісної людини, тепер приглушений віками цивілізації. От чому вві сні, коли контроль розуму слабшає… Адже й психологи, візьміть Фрейда, вважають, що підсвідоме впливає на всі наші вчинки куди сильніше, ніж ми вважаємо. Ви зі мною згодні?
— У даному разі інстинкт мені підказує, що не треба втрачати доброго гумору. Хороший настрій — то півуспіху. Бачились з своїм приятелем?
— Аякже. Обіцяв допомогти. О дев’ятій він сам буде в ресторані, роздивиться, хто є, потім відрекомендує мене потрібній людині.
— Чудово! Може, моя присутність буде зайвою?
— Вкрай потрібна. Ви вмієте створювати навколо себе невимушену атмосферу, пожвавити розмову влучним дотепом, А від першого враження при знайомстві багато залежить. Та й даму нашу вам більше личить розважати.
— Отже, буде й дама?
— Ми за нею заїдемо по дорозі.
— Що ж то за одна?
— Один мій підлеглий, — та ви його знаєте — Хейєндопф, — запропонував мені в супутниці свою знайому, актрису.
— Часом не синьйору Джованну? Співачку?
— Виходить, ви її знаєте?
— Дуже мало, якось познайомилися в Італії.
— Що ж, тим краще. Ну, ви нарешті готові?
— Майже. Лишилося тільки пов’язати краватку і взяти носовичка.
Григорій відхиляє дверцята шафи, і знову впадає в око дещо порушений порядок на полицях. Згадка про обшук остаточно псує йому настрій.
Над столиками плине мелодія модного блюзу. Вкрадливі звуки гавайської гітари млосно рокочуть, ненав’язливо вплітаючись у лейтмотив пісеньки про втрачене кохання. В ній нема ні скорботи, ні туги, це лише сумовито-ніжний спогад про давноминулі дні, і, як спомин, звуки обриваються й тануть. Оркестранти кладуть свої смички на пюпітри, гітарист підводиться і вклоняється. Публіка нагороджує оркестр стриманими оплесками. І знову брякають ножі й виделки, ніби всі квапляться перетравити щойно почуте.
— Як це образливо! — вихоплюється у Джованни. У нас в Італії гарних музик вшановують не так. — Випроставши руки, вона й надалі заповзято аплодує. На неї озираються.
— Непогано виконано, — поблажливо схвалює Думбрайт. — Але, люба моя, пошкодуйте свої долоні! І вуха присутніх. Ми привертаємо до себе увагу.
— Увагу привертає кожна гарна жінка, — приходить на допомогу Джованні Григорій. — Нам з вами, містер Думбрайт, просто заздрять.
— Спасибі, Фред! — Молода жінка кидає своєму заступникові вдячний погляд. — Ви, як завжди, готові стати на захист.
— Бо добре усвідомив дуже просту істину: єдиний спосіб мати друга — самому бути другом.
— Чудові слова, Фред! Зовсім просто, лаконічно і водночас…
— Стережіться, Джованно! — перериває Думбрайт. — Слова на те й існують, щоб приховувати думки. Так принаймні твердять дипломати. Отже, не покладайтесь на слова.