Над Шпрее клубочаться хмари

Існує благенький моторолер, що перебуває в стані перманентного ремонту, існує племінник Томас, над яким збиткується п’яничка-батько, брат Франца. Отже, листування між близькими родичами не привертає нічиєї уваги. Кому спаде на думку виривати з контексту лише перше і передостаннє речення? Хіба що полковникові Горенку, до якого ці листівки потім потрапляють. В даному разі він зрозуміє: Григорію треба дещо уточнити і за тиждень доповісти, причому не через зв’язкових, а в особистій розмові.

Зустрінуться вони, як звичайно, на одній з приватних квартир, усі підходи до якої пильно охороняються. В цьому Григорій може цілком покластися па досвід полковника, його передбачливість. Такої ж максимальної обережності Горенко вимагає від усіх, з ким йому доводиться працювати. Разом з Григорієм вони розробили кілька спеціальних маршрутів для найбільш безпечного переходу з сектора в сектор. Вони пролягають через будинки з подвійними ходами-виходами, через подвір’я з потайними лазами, через наскрізні проходи з вулиці на вулицю… Лінія «полковник Горенко — капітан Гончаренко», безумовно, чиста. А от чи так з Гельмутом Зеллером? З його місією в «Родинному вогнищі»?

Телефонний дзвінок примушує підвестися. Голос Нунке. «Як ви себе почуваєте, Фред?» Григорій не поспішає відповісти, зважуючи, як йому триматись. Потім голосно позіхає і ліниво каже: «А-а, це ви… Моє шанування!» Нунке перепрошує, що, очевидно, його збудив, і відразу заводить розмову про події в школі. Григорій жвавішає: «Так… так… Думбрайт розповідав. Як мені це подобається? Мабуть, так, як і вам. Тим більше…» Осяяний раптовою думкою, він уриває мову. «Ну, ну!» — квапить Нунке. «Тим більше, що я стопроцентний йолоп! — випалює Григорій. — Так, так, цілковитий кретин!» — «Тобто?» — не розуміє Нунке. «Я ж кілька разів здибувався з ним в кав’ярні, де часом снідаю, розмовляв і нічогісінько не второпав!» — «Он як?» — в голосі начальника берлінського філіалу так званої організації Гелена вчувається напруження. «Розумієте, деякі його висловлювання на адресу Думбрайта, Шлітсена, частково на вашу, були, м’яко кажучи, не зовсім доброзичливі. Та я пояснив це собі тим, що бідолаха злоститься на весь світ через свою хворобу. Надто нещасний вигляд він мав. Знаєте, як у Едгара По: «І сидить він, лиховісний, ворон чорний, ворон злісний…» З трубки долинув не зовсім щирий сміх: «У вас палка уява, Фред, а наша робота вимагає аналітичного мислення, а не поетичного сприйняття дійсності. Втім, про все це потім… Коли ми побачимось? Може, ввечері?»