Василь Стус: життя як творчість

До цього часу залишається незрозумілим, чому в 1972 державним чиновникам СРСР забаглося робити з Василя Стуса ворога. Все своє життя він шукав сфери, в якій міг би з найбільшою користю служити народові, але такої можливости так і не отримав. Відтак — хочеш не хочеш — довелося йти шляхом дедалі непримиреннішого протистояння, в якому на одному боці був державний апарат примусу, а на іншому — воля людини, яка поклала собі — будь-що-будь — зберегти своє чесне ім'я.

Та й як вибачити (не змиритися чи забути, а саме вибачити) сльози батька та матері, розпач дружини, неможливість у найбільш плідний період життя займатися улюбленою працею. Коли надто довго щось доводиться робити всупереч обставинам, то, виявляється, навіть до цього звикаєш і або ламаєшся, або виробляєш здатність іти супроти течії.

«Коли життя забрано, крихтя — не потребую», — кидав Василь Стус ув обличчя кагебістам і наглядачам, які до останніх днів татового життя пильно наглядали за виліпленим власноруч ворогом.

З 1973-го починається період мого, сказати б, неусвідомленого спілкування з людиною, яку маю за честь називати батьком.

Пам'ятаю, як мама кілька років приховувала від мене, що тато — у в'язниці. Їй надто важко було знайти необхідні слова, аби пояснити маленькому хлопчикові, чому його тато, який нікому не робив зла, знагла опинився поруч із ґвалтівниками, забродами, шахраями й бандитами. Їде з ними в одному вагоні, їсть одну баланду, носить подібний одяг, дихає одним повітрям.

Після татового арешту дуже хворів «дєдя», Василь Карпович Попелюх, мамин тато. Тривалий час лікувалася й мама, а я чомусь дуже боявся лишатися у квартирі сам, надриваючи голос і страшенно потерпаючи, що сюди знову прийдуть оті «злі дяді», які забрали батька з собою. Наприкінці 1973-го загострилася хвороба бабусі Олі — маминої мами, й на початку 1974-го вона померла.

Мама ж якось одразу з дуже привабливої молодої жінки перетворилася на жалібницю, яка видивляє очі за мужем. На перші побачення в Мордовію вона їздила сама. Мені ж на запитання — коли повернеться тато? — відповідала, що він у тривалому відрядженні. Лише зрідка читала (класу, напевно, із другого чи третього) шматочки татових листів, а я все не міг зрозуміти, чому ж так затягується його таке тривале «відрядження».

Влітку 1974-го я дізнався правду від сусіди Мішки Ситницького: мій тато — «ворог народу». Мішка, єврей за національністю, був тоді моїм найближчим приятелем.

Якось, коли ми гралися в нас удома, він поцупив з моєї скарбнички три чи чотири металеві рублі, якими я необачно вихвалявся, і заховав їх у дровах, в іншому кінці великого двору, поруч з сараями. Йому, очевидно, стало соромно, що він вкрав гроші, а тому з дитячою безпосередністю він прибіг наступного дня до мене і, геть зіпрілий, випалив: «Дімка, я там рубль нашьол. В дровах. Пашлі, там єщє што-то блєстєло». Ми наввипередки побігли туди, але він знав де шукати, а я — ні.