Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
І так — у кожному вірші, де в кожному образі чи деталі приховано невідчитану інформацію про людину, яка примусила світ рахуватися з фактом своєї присутности на цій землі. Втім, мають рацію й ті, хто воліє за краще віддатися чарам Стусового звукопису, за яким проступає глибше — чуттєве — знання.
* * *
Користаючись перепочинком, батько щодень множив автографи й змісти збірки, ніяк не знаходячи остаточного варіанту, а може й свідомо залишаючи варіанти не лише окремих віршів («Гойдається вечора зламана віть» налічує принаймні п'ять-сім варіантів основного тексту), а й самої збірки, яка видозмінюється в залежності від часу — «маґаданська» версія «Палімпсестів», «київська», «повний корпус віршів», сталі віршовані цикли (порядок віршів у таких циклах завжди незмінний), які поет по-різному компонував між собою. Дві частини корпусу збірки «Палімпсестів» були ним, в основному, завершені. Третю він не встиг зробити навіть начорно.
Між двома термінами найчастіше у нього в гостях був Іван Калиниченко — єдина людина, із ким тато часто сидів у прокуреній кухні, дискутуючи на різні теми — від політики до літератури. І хоча їх мистецькі вподобання були надто різними, розмова часто захоплювала обох аж настільки, що Іван ішов від нас далеко за північ.
Невдовзі після повернення батько на кілька днів їздив зі Світланою Кириченко до Москви, зустрічатися з лідерами союзного правозахисного руху. Після повернення, до нас завітала Оксана Мешко й запропонувала батькові очолити другу українську Гельсинську групу, адже після арешту всіх її учасників хтось мусив «продемонструвати світові, що дух українців не підупав після репресій». Тато погодився, хоча й не відразу.
Після візиту пані Оксани у нас бувало чимало різних людей, більшість з яких переконували тата не «лізти головою в петлю». «Ти ж розумієш, що як тільки стане відомо, що ти очолив Гельсінську групу, тебе заарештують», це — «підстава», «ґарантія нового арешту», «повне безумство», а «ти ж — поет і мусиш берегти свій талант», — повторювали вони одну й ту саму пісню різними голосами.
Одному з таких відвідувачів батько якось відповів:
— Гаразд, переконав. Гельсинську спілку справді може очолити й хтось «простіший», як ти кажеш, за мене. Але я мушу твердо знати, що коли від цього відмовлюсь я, знайдеться інший, хто очолить Спілку замість мене. Ти — очолиш?
— Ні, Василю… Очолити сьогодні в Україні Гельсинський рух — безумство!
— Навіщо тоді ти почав цю розмову? — запитав тато, підводячись із-за столу й усім виглядом показуючи, що балакати більше немає про що. Той чоловік так і пішов із пляшкою коньяку, яку приніс татові й яку батько підкреслено вклав йому до рук перед тим, як випровадити з квартири.
Більше він до нас не приходив.
Наприкінці осени Стусові повідомили про адміністративний нагляд, перлюстрацію кореспонденції та вимогу з 20.00 до 8.00 завжди бути за місцем проживання.
Увесь цей час — від серпня по грудень — ми не лише не знаходили з татом спільної мови, а й, можна сказати, жили як кішка з собакою…
Часом траплялися ситуації майже абсурдні. Заробивши під час роботи на руднях Маґаданської области непогані гроші, батько хотів купити сякі-такі меблі, щоб якось облаштувати побут. Одного разу вони з мамою вирішили замінити в моїй кімнаті етажерку, якій було не менше 30–40 років, сучасною книжковою шафою. Та коли я прийшов додому й побачив, що батьки звільнюють її від книг, здійняв скандал, фіналом якого була заборона заходити до моєї кімнати.
Грюкнувши дверима, я пішов з дому.
Повернувшись опівночі, я побачив, що батьки (себто, мама) розставили мої книжки по місцях. Сутички (мирити нас приїжджали й Маргарита Довгань, і Михайлина Коцюбинська, і ще хтось) між нами тривали майже до середини грудня, завдаючи татові невимовного болю. Невідомо, чим би цей постійно наростаючий конфлікт закінчився, якби випадково на допомогу не прийшло… КДБ.