Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Він скоро прямував поміж сосен до рову, а в ньому все росла, підступала до серця туга за звичайним, сіреньким, як у всіх чи більшості, мирним селянським життям, під дахом, зі своєю сім'єю, з такою от запальною молодичкою поруч, щоб без страху, війни — у злагоді й мирі.
Але він лише безнадійно зітхнув — таким це було далеким і таким недосяжним. Добре отак мріяти тому, у кого є хоч яка-небудь гарантія стосовно життя — в нього ж не було жодної гарантії взагалі. Він ні на що не сподівався, бо знав, що не сьогодні, так завтра гаряча куля розпластає його на засніженій траві й справі кінець.
Добре ще, коли поховають по-людськи. А то ніхто й не знайде, і він лежатиме під снігом до самої весни. Якщо зголоднілі за зиму вовки й лисиці не поростягують його довгі кістки по своїх лісових схованках.
Зоську він побачив ще здалеку, та терпляче очікувала біля рову, де він залишив її, і Антон, зупинившись, махнув двічі рукою — давай, іди сюди!
7
Вони трохи збочили від рову і незабаром прийшли до неширокої лісової доріжки, присипаної свіжим, не стоптаним ногами снігом. Антон поглянув в один бік дороги, у другий, саней звідси не було видно, і він упевнено повернув праворуч, залишаючи позаду широкі сліди на снігу, у яких зажовтів дорожній пісок.
— Ось, розжився, — сказав Антон, дістаючи з кишені обкришений шматок хліба. — Холера на неї, жінка не хотіла давати, ледве вициганив.
Зоська мймоволі проковтнула слину, отримавши половину шматка свіжого селянського хліба та вузеньку смужку сала.
— Як смачно пахне! — понюхала вона хліб. — Любила такий, на кленових листях. Мама пекла.
— Їж, — просто сказав Антон, зі смаком відкусивши сам.
Зоська нарешті зігрілася, йти по рівній дорозі було значно легше, ніж продиратися крізь колючу гущавину, вона розстебнула верхній гудзик свого плюшевого сачка і розслабила вузол хустки на шиї. Сосновий засніжений бор ледве чутно шумів угорі, зверху поволі пливли-опадали гарні сніжинки. Було тихо. Десь чувся дрібний стукіт дятла, але Зоська не звертала на нього уваги, вона увесь час поглядала вперед, де зникала покручена лісова доріжка. Туди ж спрямовував погляд і Антон, який просто і природно узяв на себе частку її дорожнього клопоту і пов'язаної з ним небезпеки. Все це за інших обставин могло б тільки радувати Зоську, але зараз вона мало раділа, скоріше навпаки, — усе ще не могла позбутися своїх тривожних сумнівів. Щоправда, за себе вона менше боялася — вона тривожилася за Антона.
— Слухай, повертайся назад. Тут уже я сама пройду, — сказала вона, ідучи позаду, й Антон круто оглянувся.
— Чому? Я проведу.
— Що, до самого Німану?
— Там буде видно, — непевно відповів Антон, і вона не стала перечити — відчула, що він її не послухає. Вона розуміла, які неприємності загрожували їм обом через його впертість, але перечити йому не могла. А може, й не хотіла навіть.
— Там приїхали за сосною. На підвалину, — кивнув він головою, трохи стримуючи свою ходу. — Приймачок один із дівкою. Війна війною, а вони будуються.
— Та хіба мало таких. Думають, відсидяться, перечекають. Хай за них інші воюють, — злісно сказала Зоська, й Антон шанобливо подивився на неї.
— Це так, — погодився він. — Але всім жити хочеться.