Піти й не повернутися

— Це! — зневажливо махнув рукою бородатий і ліктем підтягнув штани. — Яке це життя! Хіба це життя. Удень бійся, уночі бійся…

— А чого ж він не візьме гвинтівку? Та не піде в ліс? Щоб не він, а його боялися?

— От, от, от! — раптом недобре закудкудакала в санях молодиця і зіскочила в сніг. Відставивши випещений зад, сварливо випнулася перед Антоном і замахала руками. — От! От! Я так і знала, агітаторщик! Він його спокушати буде! І слухати не слухай його. Ого! В ліс! А може, в нього характер не той. А може, він убивати нікого не хоче? Він лагідний, він курки не скривдить, а то в ліс!

— Ну годі тобі! — ліниво озвався приймак і щоки його почервоніли, мабуть, від цього її заступництва.

— А от не годі! Теж мені партизан знайшовся! — все дужче роздратовувалася молодиця. — Сам, як недобитий вовк, по лісах шастає, й інших зманює. І ще хліба йому дай… Іди, звідки прийшов!

— Ма-аню, та стихни ти! — знову спробував утихомирити її приймак. — А то візьму і надумаю…

Маня на мить збентежилася, але відразу ж ще більше, розлютовано накинулася на чоловіка:

— Ах ти, недоносок! Тільки спробуй! Я тобі надумаю! Я тобі покажу! Давно тебе від Параски відводила, так тепер у ліс.

Починалися сімейні чвари, слухать які Антон не мав часу, обернувся й пішов по своєму сліду назад. Вони там усе ще сварилися, чути було жіноче галасування, але він не оглядався, він думав: дивовижна ця справа — війна. Він давно вже не чув такого от сварливого жіночого крику й одвик від усяких сімейних клопотів, майже забув, як колись ятрили його душу часті сварки матері з дружиною старшого брата, з яким вони теж ремонтували тоді свою стару хату в містечку, міняли цю саму підвалину і перекривали один бік даху дранкою. Останні перед війною роки Антон удома бував не часто, їздив по селах, збирав із селян податок, заробляв не так багато, але на хліб і горілку вистачало. В нього було чимало знайомих у районі, не було відбою від дівчат, кожна з яких, напевно, охоче вийшла б за нього заміж. Але одружуватися він не поспішав, йому вистачало їх без одруження, гадав, що встигне. Дома з невеликим господарством, коровою і городом управлялася турботлива, працьовита мати, заночувати й попоїсти він міг у будь-якому селі, роботою своєю загалом був задоволений, хоча вона й завдавала йому клопоту, але Антон відчував, що призвичаївся до неї характером, не розм’якав, як інші, коли слід було виявити твердість і стягнути з нехлюїв на користь держави стільки, скільки їй належало по закону. Спуску він не давав нікому, і за це його поважало начальство в районі, колгоспники теж поважали чи, може, побоювалися, але для нього це однаково. Гірше було з тими знайомими, що від нього не залежали і над ним не стояли, такі чомусь його недолюблювали й обминали на вулиці, хоча йому було наплювати на них, з ними він не мав діла. У нього була голова на плечах і не гірше за інших розумів, що добре, а що погано. Він не вважав, що сам дуже розумний, — просто він знав, що потурбуватися за справу загальну знайдуться десятки ін ших, а турбуватися про нього не буде ніхто, якщо він сам за себе не потурбується. Тому він робив так, як розумів, наскільки це, звісно, було можливо, і не любив, коли змушували робити всупереч його волі. Щоправда, на початку цієї проклятої війни все пішло не так, як завжди і не так, як би хотів він, але тут нічого не вдієш. Почалося з того, що якось в кінці минулої зими у вікно хати Голубіних вночі тихенько постукали, Антон розчинив двері, в кухню зайшли чоловік шість озброєних людей. У передньому він не одразу впізнав районного начальника НКВС, з яким до війни трохи приятелював і думав, що той тепер десь далеко на сході. Але він виявився поблизу і в той свій прихід запропонував Антону вступити у партизанський загін. Антонові це не дуже сподобалося, він уже готувався до нової роботи, механіком на лісопильні, та, почувши, що в загоні багато знайомих, наважився, спакував торбу і за кілька днів був у призначеному місці під лісом. Спочатку він займався ремонтом зброї, підібраної на полях боїв із німцями, а потім сам узяв у руки гвинтівку. І пішло-завертілося — став командиром взводу, охоронцем командира загону і от докотився до рядового, що, ніби зголоднілий вовк, як сказала молодиця, шастає по темних лісах, не дає спокійно людям спати.