Людина без властивостей. Том III
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-16-1
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том III». Краткое содержание книги:
Це «пильне око», ця невсипуща цікавість публіки була, певна річ, людиною; зазвичай таких людей багато, але в столиці Каканії над усіма ними тоді вивищувався один чоловік, і ним був урядовий радник Мезерічер. Виходець із Мезеріча у Валахії, сліди чого збереглися в його прізвищі, цей видавець, головний редактор і головний кореспондент заснованих ним «Парламентських і громадських новин», перебрався до столиці в шістдесяті роки минулого сторіччя юнаком, який, спокусившись блиском яскраво розквітлого тоді лібералізму, проміняв перспективу успадкувати батьківський шинок у валахському Мезерічі на журналістську професію. І невдовзі й він зробив свій внесок у цю добу, заснувавши аґентство, яке спочатку надавало газетам дрібну місцеву інформацію поліційного характеру. Завдяки старанності, надійності й добропорядності власника це аґенство у своїй первісній формі не лише здобуло визнання газет і поліції, але незабаром привернуло увагу й інших високих інстанцій, що почали постачати насамперед його матеріалами для розповсюдження, відповідати за які самі вони не бажали, і зрештою аґентство посіло спершу привілейоване, а згодом і виняткове становище у сфері хоч і неофіційної, але добутої з офіційних джерел інформації. А коли Мезерічер побачив, що його справи йдуть успішно, він, чоловік енергійний, старанний і невтомний, розширив свою діяльність, збагативши її вже й придворною та світською хронікою; зрештою, він би, либонь, ніколи б і не переїхав зі свого Мезеріча до столиці, якби про таке йому завжди не мріялося й доти. Він умів скласти перелік присутніх, не припустившись жодного пропуску, це вважали його спеціальністю. Його надзвичайна пам’ять на людей і на те, що про них розповідали, допомагала йому легко підтримувати однаково чудові стосунки і з салоном, і з каторжною в’язницею. Він знав «вищий світ» так, як той не знав себе сам, і з невичерпною любов’ю, мов старий кавалер, якого десятки років утаємничували в усі шлюбні плани й замовлення кравцям, умів познайомити людей уже другого дня після їхньої зустрічі напередодні в якому-небудь товаристві. Так цей старанний, жвавий, завжди послужливий і люб’язний невеличкий добродій зрештою став на святах і врочистостях відомою всьому місту постаттю, а на схилі його віку такі світські сходини набували незаперечного значення взагалі лише завдяки йому і його присутности.
На вершину своєї кар’єри Мезерічер дістався, здобувши звання урядового радника, позаяк титул цей мав одну особливість. Каканія була, певна річ, наймиролюбніша країна у світі, але колись давно вона, глибоко-наївно переконана в тому, що війн уже ніколи не буде, надумала поділити своїх чиновників на ранґи, які відповідали офіцерським званням, і навіть запровадила для них такі самі строї й знаки розрізнення. Відтоді ранґ урядового радника відповідав званню підполковника кайзерівського й королівського війська; та хоча цей ранґ сам собою не дуже високий, особливість його, коли він дістався Мезерічерові, полягала в тому, що за непорушною традицією, котру, як і все непорушне, в Каканії порушували тільки у виняткових випадках, Мезерічеру належало б стати, власне, кайзерівським радником. Бо ранґ кайзерівського радника був не вищий, як можна виснувати із змісту цих слів, а нижчий від ранґу урядового радника; ранґ кайзерівського радника відповідав лише званню капітана. Отож Мезерічер мав би стати кайзерівським радником, тому що цей титул надавали, крім канцелярських чиновників, лише представниками вільних професій — скажімо, придворним перукарям і каретникам, хоча з тієї ж таки причини й письменникам та художникам; а титул урядового радника був тоді справжнім чиновницьким. Те, що Мезерічер дістав його все ж таки перший і єдиний, було свідченням, отже, чогось більшого, ніж просто високого титулу, ба навіть чогось більшого, ніж щоденні заклики не ставитися надто поважно до того, що діється в рідній країні. Цим необґрунтованим титулом невтомному літописцеві тонко й обережно підтвердили його тісні взаємини з двором, державою й суспільством.