Людина без властивостей. Том III

Коли кімнати спалахнули блиском святкового освітлення й вишуканого товариства, «пильне око» могло помітити не лише його ясновельможність поряд з іншими вершками аристократії, про появу яких він подбав, але і його превосходительство пана військового міністра, а в його почті й натхненне, трохи перевтомлене обличчя Генерала Штума фон Бордвера. Пильне око могло помітити Пауля Арнгайма. (Його титулів воно не згадувало — все просто, добре продумано, але й з найбільшим ефектом. Цю майстерну простоту висловлюватися називають літотою, коли «пильне око», так би мовити, жертвує якоюсь дрібницею, як ото король перснем із власного пальця, й поступається нею комусь іншому.) Крім того, пильне око помічало всіх міністерських представників, гідних того, щоб про них згадали (міністр освіти й культури вибачився перед його ясновельможністю, зустрівшись із ним у Верхній палаті, за те, що не зможе прийти особисто, бо цього самого дня має виїхати до Лінца на освячення великої вівтарної огорожі). Далі пильне око помітило, що чужоземні посольства й представництва прислали свою «еліту». Далі — імена відомих постатей у «промисловості, науці та культурі», й у цьому незмінному поєднанні трьох сфер буржуазної діяльности крилася давня алегорія старанности, яка сама водила плідним пером. Далі це спритне перо перелічувало й змальовувало великосвітських дам: у бежевій, рожевій, вишневій, кремовій… у гаптованій і зі шлярками, з трьома складками чи вільно спадала нижче талії… І між графинею Адліц та дружиною радника комерції Веґгубера стояло прізвище широко відомої пані Меланії Набридер, удови знаменитого на весь світ хірурга, жінки, яка «має звичай і сама люб’язно приймати у своєму домі високу духовність». Нарешті, наприкінці цієї частини згадували й Ульріха фон такого й такого «із сестрою», бо пильне око не було певне, чи варто додати щось на взірець: «про чиє самовіддане служіння такому глибоко духовному і, з погляду патріотизму, такому відрадному починанню всі знають», або навіть назвати його «a coming man[9]»; уже давно ходили чутки, нібито цей улюбленець графа Ляйнсдорфа міг іще раз, як багато хто припускав, підштовхнути свого покровителя до досить необачного кроку, тож спокуса заздалегідь виявитися серед утаємничених була велика. Та коли про щось знаєш, то найбільше задоволення дістаєш від того, що мовчиш, надто коли ти обережний; і саме цьому мовчанню Ульріх з Аґатою завдячували простим згадуванням їхніх імен наприкінці переліку, безпосередньо перед тими вершками суспільства й духовности, кожного з яких уже не згадували окремо, а всіх зібрали у братській могилі «та інші високопоставлені й відомі особи». Потрапило туди багато людей, зокрема й відомий правник надвірний радник професор Швунґ, що тимчасово перебував у столиці як член однієї з міністерських комісій; а цього разу й ще молодий поет Фрідель Фоєрмауль, бо хоч і знали, що покликати до життя цей вечір допоміг його дух, однак аж ніяк не слід було забувати, що це ще зовсім не забезпечує такого міцного становища, як розкішні убори й титули. Таких людей як номінального директора банку Лео Фішеля з родиною (права прийти до Діотими вони домоглися завдяки великим зусиллям і на настійну вимогу Ґерди, не завдаючи клопоту Ульріхові, тобто лише внаслідок недбалости, що тут панувала) пильне око взагалі коли й помічало, то лише своїм краєм. І лише до дружини одного відомого — але не аж так, щоб на нього звертали увагу в цьому товаристві, — юриста, яка мала таємне, не відоме навіть пильному оку ім’я Бонадея, це око згодом придивилося пильніше й помістило його серед розкішних уборів, тому що її вигляд привернув до себе всі погляди й викликав захват.