Людина без властивостей. Том III
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-16-1
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том III». Краткое содержание книги:
36. Назріває велика подія.
Заразом трапляються давні знайомі
Поки Діотима розмовляла з Мезерічером, Ульріх стояв поруч, а коли на хвилинку лишився з кузиною сам, сказав:
— На жаль, я спізнився. Як минула перша зустріч із тією Набридер?
Діотима звела на нього один-однісінький, стомлений світом погляд, опустила важкі повіки й промовила:
— Дуже мило, звичайно. Вона зробила мені візит. Сьогодні ми про що-небудь домовимось. Це ж бо не має аніякісінького значення!
— Ось бачите! — кинув Ульріх.
Ця фраза пролунала, як у колишніх розмовах; здавалося, вона підбивала їм підсумок.
Діотима повернула голову й запитливо глянула на кузена.
— Я ж бо вам про це вже давно сказав. Усе вже, по суті, скінчилося, а нічого й не було, — заявив Ульріх.
Йому хотілося поговорити; повернувшись пополудні додому, він застав іще Агату, але невдовзі вона знов пішла; перед від’їздом сюди вони перемовилися лише кількома короткими фразами; Агата покликала садівникову дружину й одяглася з її допомогою.
— Я вас застерігав! — сказав Ульріх.
— Застерігав від чого? — неквапно спитала Діотима.
— Ет, не знаю. Від усього!
І це була правда; він уже й сам не знав, від чого лишень її не застерігав. Від її ідей, від її шанолюбства, від паралельної акції, від кохання, від розуму, від отого «року всього світу», від афер, від її салону, від її захоплень; від чутливости й від байдужої безтурботности, від надмірности й від правильности, від подружньої зради й одруження; не було нічого такого, від чого він її не застерігав би. «Така вже вона вдалася!» — міркував він. Усе, за що Діотима бралася, йому здавалося смішним, а проте вона була така вродлива, що аж сум на серце находив.
— Я вас застерігав, — повторив Ульріх. — А тепер вас, крім проблем сексології, більш нічого, здається, не цікавить.
Діотима пропустила це повз вухо.
— На вашу думку, цей улюбленець пані Набридер — талановитий? — спитала вона.
— Звичайно, — відповів Ульріх. — Талановитий, молодий і ще незрілий. Успіх і ця жінка його зіпсують. У нас-бо псують навіть немовлят, кажучи їм, що вони чарівні своїми інстинктами й що інтелектуальний розвиток може лише завдати їм шкоди. У голову йому часом приходять прекрасні ідеї, але він не годен прожити й десятьох хвилин, щоб не бовкнути якої-небудь дурниці. — Він нахилився Діотимі до вуха. — А цю жінку ви добре знаєте?
Діотима ледь помітно похитала головою.
— Вона небезпечно шанолюбна, — сказав Ульріх. — Хоча могла б зацікавити вас у ваших нових студіях. Там, де вродливі жінки колись носили фіґовий листок, вона носить лавровий! Я таких жінок ненавиджу!
Діотима не засміялася, навіть не всміхнулась; вона просто уважно слухала «кузена».
— А що ви думаєте про нього як про чоловіка? – спитав він.
— Сумний, — прошепотіла Діотима. — Як без пори ожирілий баранчик.
— То й що! У чоловіка краса — лише вторинна статева ознака, — відказав Ульріх. — Головне, чим він збуджує, — це надія на успіх. За десять років Фоєрмауль стане знаменитістю світового рівня, про це подбають зв’язки Набридер, і тоді вона вийде за нього заміж. Якщо слава його не зрадить, це буде щасливий шлюб.
Діотима схаменулась і суворо поправила його:
— У подружньому житті щастя залежить від умов, навчитися судити про які не можна без дисциплінованої роботи над собою!
Після цього вона полишила його, як гордий корабель, виходячи в море, полишає причал. Її кликали обов’язки господині дому, й вона, коли забирала швартові, непомітно, не дивлячись на кузена, кивнула йому головою. Та лиха на нього вона не була; навпаки, Ульріхів голос бринів для неї, мов давня музика юности. Потай Діотима навіть питала себе, які висновки дало б сексологічне висвітлення його собистости. Дивно, але своїх докладних досліджень у цих питаннях досі вона ніколи не пов’язувала з ним.
Ульріх підвів погляд і крізь прогалину в гурті захоплених бесідами гостей, мов ото крізь оптичний канал, яким, очевидно, вже скористалася й Діотима, перше ніж отак досить несподівано покинула його, Ульріха, побачив через одну кімнату від себе Пауля Арнгайма; той розмовляв з Фоєрмаулем. Руку із сиґарою Арнгайм тримав піднесеною вгору, немовби намагаючись мимоволі від чогось захиститись, хоча всміхався він досить привітно; Фоєрмауль жваво про щось розповідав, сиґару тримав двома пальцями й жадібно посмоктував її поміж фразами, мов теля, що тикається мордою в материнське вим’я. Ульріх міг уявити собі, про що вони розмовляють, але робити це не завдав собі клопоту. Він так і стояв, покинутий і щасливий, а погляд його шукав сестру. Знайшов він її в гурті малознайомих йому чоловіків, і крізь його неуважність пробіг якийсь протверезний морозець. Цієї миті Штум фон Бордвер легенько ткнув йому пальцем під ребра, а відразу по цьому з другого боку до Ульріха рушив надвірний радник Швунґ, але за кілька кроків від нього професора затримав якийсь столичний колега.