Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
— Скоро ви про все дізнаєтеся, — мовив я і ступив уперед.
Перш ніж відпустити руку Фіони, я стиснув її та всміхнувся.
— Дякую, Фі. Привіт, тату. Вітаю, Дворкіне. Як життя?
Зиркнувши на важкі двері, я побачив, що їх відчинено. Тоді обійшов Фіону і рушив до інших. Батько опустив голову та примружив очі. О, я знав цей погляд...
— Що таке, Корівне? Ти прибув сюди без дозволу, — сказав він. — Я підтвердив той клятий наказ, тож чекаю, що тепер його виконають.
— Виконають, — кивнув я. — Сюди я прийшов не сперечатися щодо нього.
— А чому?
Я підійшов ближче, прораховуючи слова так само ретельно, як і відстань. Тішився, що батько й надалі сидить.
— Певний час ми мандрували як товариші, — почав я. — І щоб я скис, якщо тоді ти мені не припав до душі. Раніше якось не подобався, сам знаєш. Мені завжди бракувало мужності сказати про це тоді, але ж ти в курсі, що то правда. Мені б хотілося вірити, що саме так склалися б наші стосунки, якби ми не були одне одному тим, ким ми є, — на мить здалося, що, коли я це сказав, його погляд пом'якшав. — У будь-якому разі, — продовжив я, — краще вже мені вірити в тебе, бо інакше я б нізащо не зробив для тебе дечого.
— Чого? — запитав він.
— Цього.
Стрімким рухом я схопив Камінь і зняв його з батька через голову. Я розвернувся, а тоді промчав кімнатою до дверей. Грюкнувши ними, зачинив за собою. Способу замкнути двері ззовні я не бачив, тому просто побіг уперед, повторюючи крізь печеру шлях, яким ішов тієї ночі, коли Дворкін вів мене. Позаду почулось очікуване ревіння.
Я петляв поворотами, спіткнувшись тільки раз. Запахом Віксера досі було просякнуто його лігво. Я помчав далі, й після останнього повороту на виході завиднілося денне світло.
Накинувши ланцюжок Каменя на шию, я помчав до виходу. Відчув, як кулон упав мені на груди, і спробував дотягнутися до нього свідомістю. У печері позаду мене вчувалася луна.
Назовні!
Я побіг до Лабіринту, відчуваючи крізь Камінь і перетворюючи його на додатковий орган чуття. Я був єдиною людиною, крім тата і Дворкіна, повністю налаштованою на нього. Дворкін розповідав, що Лабіринт можна відремонтувати, якщо, будучи повністю налаштованим на Камінь, пройти Великим Лабіринтом, випалюючи при цьому плями при кожному перетині й замінюючи їх на образ Лабіринту, наявний у собі, і водночас знищуючи Чорну дорогу. Тож краще вже я, ніж батько. Я досі відчував, що Чорна дорога трохи завдячувала своїм остаточним образом моєму прокляттю проти Амбера. Це мені також хотілося стерти. Як би не було, батько значно краще приведе все до ладу після війни, ніж це зробив би я. Тієї миті я збагнув, що більше не жадаю трону. Навіть якби він був доступним, наявна перспектива, яка відкрилася б мені, — керувати королівством упродовж довгих нудних століть — чавила б мене. Можливо, я шукав легких шляхів, якби помер під час цієї спроби. Ерік помер, тож у мене більше не було ненависті до нього. Інше, що мотивувало мене, — трон, який тепер здавався бажаним тільки тому, що брат так хотів на нього сісти. Я відрікся і від одного, й від іншого. Що ж лишалося? Спершу я сміявся з Віалли, потім дивувався їй. Але вона мала слушність. Старий солдат у мені був сильнішим за все. Це виявилося справою обов'язку. Але не лише обов'язку. Було щось іще...
Сягнувши краю Лабіринту, я швидко рушив до його початку. Озирнувся на вихід з печери. Тато, Дворкін, Фіона — ніхто з них ще не з'явився. Добре. Вони ніколи не встигнуть наздогнати мене, щоб зупинити. Щойно я ступлю на Лабіринт, для них буде запізно щось робити — залишиться тільки чекати і дивитися. На мить я подумав про зникнення Яґо, але відігнав цю думку, намагаючись достатньо заспокоїти свій мозок, аби здійснити задумане; пригадав бійку з Брандом у цьому місці та його дивне зникнення — цю думку також відігнав, а тоді сповільнив дихання й приготувався.
Мене охопила дивна летаргія. Пора було починати, але я на хвильку відступив, намагаючись налаштувати мозок на відповідальне завдання, що чекало на мене. Лабіринт повністю заповнив моє поле зору. Зараз! Дідько! Зараз! Годі прелюдій! Починай, казав я собі. Йди!
Але я досі стояв, неначе уві сні, споглядаючи Лабіринт. Доки розглядав його, на кілька довгих секунд забув про себе. Лабіринт, з довгою чорною плямою, яку потрібно прибрати...
Те, що він міг убити мене, більше нічого не важило. Мої думки пливли, осягаючи красу творіння...
Я щось почув. Подумав, що це йдуть тато, Дворкін та Фіона. Треба було робити щось, перш ніж вони мене наздоженуть. Я мав уже рушати, за мить...
Відірвавши погляд від Лабіринту, я озирнувся на вихід із печери. Вони вийшли, частково спустилися схилом і зупинилися. Чому? Чому вони спинилися?
Та яке це мало значення? Тепер у мене був необхідний час, аби почати. Я почав піднімати ногу, щоб ступити вперед.
Але мені ледь-ледь вдалось поворухнутися. Із величезним зусиллям волі я зумів трішки посунути ногу вперед. Здійснити перший крок було важче, ніж іти самим Лабіринтом ближче до кінця. Здавалося, що я борюся не із зовнішнім опором, а з повільністю власного тіла. Це було неначе...
А тоді мені пригадався образ Бенедикта біля Лабіринту в Тір-на Ноґті. Сміючись, до нього наближався Бранд із сяючим Каменем на грудях.
Перш ніж опустити погляд, я знав, що побачу. Червоний камінь пульсував у ритмі мого серця. Дідько їх бери!
Тато чи Дворкін — або й обидва — дотягнулися до мене через кулон і паралізували. Я не сумнівався, що кожен самостійно міг це зробити. І все ж, зважаючи на відстань, не варто було здаватися без бою.
Я й далі штовхав ногу вперед, повільно просуваючи її до краю Лабіринту. Щойно зробивши це, я не помітив, як вони... Дрімота. Я відчув, що починаю падати. На мить я заснув. Це трапилося знову.
Розплющивши очі, я побачив частину Лабіринту. А коли повернув голову, зауважив чиюсь ногу.
Підвів погляд — і помітив тата з Каменем у руці.
— Забирайтеся геть, — мовив він до Дворкіна та Фіони, навіть не обернувшись до них. Щойно він повісив Камінь собі на шию, вони відступили. Тоді батько нахилився вперед і простягнув руку. Я прийняв її, і він поставив мене на ноги.
— Це була до біса дурна ідея, — сказав батько.
— Вона мені практично вдалася.
Він кивнув.
— Звісно, ти вбив би себе, нічого не досягнувши, — сказав він. — Однак зроблено це було добре. Ну ж бо, прогуляймося.
Він схопив мене за руку, й ми рушили по периметру Лабіринту.
Я дивився на дивне небомор'я: горизонт для нас зник, тільки-но ми рушили. Я міркував, що б трапилось, якби я таки почав крокувати Лабіринтом, що б відбувалося саме цієї миті.
— Ти змінився, — нарешті сказав тато. — Або ж я ніколи по-справжньому тебе не знав.
Я знизав плечима.
— Певно, і те, й інше. Я хотів те саме сказати про тебе. Поясниш дещо?
— Що?
— Чи складно було тобі бути Ґанелоном?
Він гигикнув.
— Зовсім не складно, — відповів він. — Можливо, ти й побачив справжнього мене.
— Він мені сподобався. Чи радше ти, коли прикидався ним. Цікаво, а що трапилося зі справжнім Ґанелоном?
— Він давно мертвий, Корвіне. Я зустрівся з ним дуже давно, щойно ти прогнав його з Авалону. Він був непоганим типом. Нізащо не довірився б йому, але я й так не довіряю нікому, якщо в цьому нема потреби.
— Спадкова риса нашої родини...
— Шкода, що довелося його вбити. Не те щоб у мене був великий вибір. Усе це трапилося дуже давно, але я й досі пам'ятаю його доволі чітко, отже, він мене вразив.
— А Лоррейн?
— Країна? Гадаю, непогана робота. Я створив правильну Тінь. Вона набувала сили завдяки самій моїй присутності, як і будь-яке місце, в якому хтось із нас довго перебуває, — це як у тебе з Авалоном, а потім і з тією, іншою місциною. І я побув там достатньо довго, щоби вплинути своєю волею на потік часу.
— Я не знав, що це можливо.
— Починаючи з ініціації в Лабіринті, кожен поступово стає могутнішим. Є ще багато всього, що тобі доведеться пізнати. Так, я зміцнив Лоррейн і зробив її особливо вразливою до зростання сили Чорної дороги. Я бачив, що вона лежатиме у тебе на шляху, куди б ти не пішов. Після твоєї втечі всі дороги вели у Лоррейн.