Роман юрби

– Не вигадуй дурниць, – різко відказала мати. – Твій батько ніякий не митець, а гульвіса й шельма. Отож і проливає тепер крокодилячі сльози. Але я не така простачка щоб у них повірити.

Сашко дививсь у вікно і раптом згадав далекий шкільний вечір, який організувала його ж таки мати. Для того, щоб утворити кін, стягли в кінець коридору столи й застелили їх червоною тканиною. Позносили з усієї школи стільці й утворили ряди. Йому мати, тоді ще зовсім малому, доручила прочитати вірша Леоніда Глібова “Коник-Стрибунець”, перед цим довго його тренувавши й розказуючи на яких словах робити наголоси. Він вийшов на той кін зі столів, а стіл, на якому стояв, похитувався; отож він, похитуючись разом зі столом, не продекламував, а прокричав того вірша в юрбу школярів, які, наче рій, збилися у щільно спресовану масу. Та маса ворушилася, смішкуючи, балакала, а він на хиткому столі кричав свого вірша, а коли зійшов під ріденькі оплески додолу, мати гаряче пригорнула його до себе, а що сталося це на очах того смішкуючого рою, Сашко із жахом усвідомив, що пропав, адже тепер його довіку прозиватимуть Коником-Стрибунцем, що й сталося. І тільки тепер він збагнув, що мати тоді не випадково вибрала для нього саме цього вірша, адже його зміст відтоді засів у ньому гвіздком; зрештою, ота маленька декламація була помстою тому-таки невідомому Іванові Павленку, фотокартки якого було знищено в їхньому домі за винятком отієї мацюпенької, котру він випадково розшукав в одній із материних шухляд, – збереглася вона там не тому, що мати тримала до батька задавненого сентимента, а тому, що фотокартка забилась у щілину між фанеркою дна й стінкою шухляди, біліючи загнутим крайчиком. Забрав ту фотокартку, хоч не був до кінця переконаний, що на ній (потертій і подряпаній) зображено таки батька. Але йому потрібно було мати батька, як і кожній дитині, й він часто тайкома роздивлявся ту дрібну парсунку, намагаючись збагнути дитячим розумом, чому людина, маючи сина, зовсім долею того власного пагона не турбується? В школі ж він став Коником-Стрибунцем, а найбільше досаджав йому тим Вовка; зрештою, саме через те й почалась ота знаменита бійка між ними, яку й досі згадують вони обидва. Він не перестав бути Коником-Стрибунцем і подолавши Вовку, та й тепер цей віршик викликає в ньому болючий спазм, бо він, попри все, не поділяв нещадного осуду, якому піддано було нещасного співця й танцюриста – можливо, й це було його своєрідним самозахистом.