Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Що таке? – спитала дружина хрипким як каркання голосом. Він злякався. Той голос прозвучав несподівано – важко загупало серце.
– Тобі недобре? – спитала дружина.
Він повернувся. Сиділа в постелі, розколошкана й сонна. Пішов до ліжка, сів і під ним зарипіли пружини.
– Розумієш, – сказав хвилюючись. – Чомусь запахла мені земля. Не знаєш, до чого це?..
Перед ним лежала вуличка його дитинства Десь там, у глибині, в долині, в малому на курячих ніжках будиночку він народився й вибігав дитячі літа. Вулиця залишилася тільки частково – до неї впритул підступали багатоповерхові коробки. Сашко спустився заплилим землею бруком і рушив по нерівному, вимощеному кам’яними плитами хіднику. От вона, вулиця, на якій і зараз буває кілька разів на тиждень, вона завжди його хвилює. Саме тут живе його стара самотня матір, вона зустрічає його радо, але завжди переповідає одні й ті ж історії, які він знає вже давно; здається, метерине життя зупинилось і не оновлюється, а історії свої вона оповідає, можливо, й тому, що сама починає побоюватися: навіки їх забуде. Він проходить повз сусідній із материним двір. З одного його кінця в другий протягнуто мотуза і молода жінка, Олена Бутенкова, розвішує білизну. На виході з двору сидить з найдобродушнішим виглядом брунатний молодий песик і, кліпаючи довговіїми очима, лукаво дивиться на Сашка. Вся вуличка побита вибоїнами, і в найглибших із них стояла вода, в якій купалося сонце разом із горобцями; коли він наблизився, горобці покидали сонце і з шурхотом розліталися навсібіч. Він не зайшов відразу до материного двору, а пішов туди, де колись була школа – повз малі хатки і сирі паркани. Мимоволі зазирнув в одне з відчинених вікон: Сіроводиха збивала там червоні без пошивок подушки, а на столі стояла пляшка з-під олії і лежало півбухінця хліба.
І тут він зустрівся з Семенюком. Власне перед ним виросло щось жердиноподібне, десь так на метр дев’яносто і з нахиленою маленькою голівкою, на якій трохи дивними видавалися гарні, довговії сірі очі. Загалом же обличчя Вовки було одутле, сіре і трохи помнуте – цей чоловік, напевне, віддавався нездоровим пристрастям.
– Чого не признаєшся, Саш, – м’яко сказав Вовка. – Гордий став, чи мо’ не пізнаєш?
– Пізнаю, – сказав Сашко, не відчуваючи й найменшої радості від цієї зустрічі.
– Да, ми старі кореша, – мовив Вовка, по-телячому дивлячись гарними, з “каламутинкою”, очима. – А то думав, що, може, після тюряги я змінився...
– Хіба ти був у тюрмі? – здивувався Сашко.
– П’ятак одішачив, день у день, – гордо сказав Вовка. – Я так їм і сказав: чхав я на вас, хоч ви мені п’ятака ріжете. Покатись ти покотьолом.
– Так і сказав?
– А думаєш, тільки ти тілігент. Я, може, не гірший од тебе тілігент. Помниш, як ми з тобою билися – класно бились! Не серчаїш, шо я тобі тоді дав?
– Коли то було? – засміявся Сашко. – І по-моєму, все сталося навпаки.
– Ну да, раз ти мені дав, а раз я тобі. Тепер ми вже взрослі пацани, а спомнить приятно. Я там, у тюрязі, не раз тебе споминав: класно ми з тобою пацанами бились. Я перед тюрягою в інституті вчився: повезло! Провчивсь два года – кошмар! Думаю: Сашка в інституті шибає, а я шо – гірший? Нє, брат, у мене макітра кашку варить. Я, Саш, тих приподавателів за пояс засовував. А не хочуть ставить добру отмітку, я їм кулака під носа – як шовковенькі! Ну, а попав у тюрягу, лафа кінчилась. Виперли мене, понімаш, з того інститута, ну й так далі.
– В якому ж інституті ти вчився? – спитав Сашко.
– В автодорожному, в Києві, як і ти. Мені вже інжинєрську должность давали після другого курсу, да! А я, Саш, кажу: пашлі ви! Яка там зарплата в інжинєра: півтора куска! А шо, кажу, мені півтора куска, коли я зара без інститута маю три. Я зара старшим інжинєром на комбінаті, да!
– А за що ж ти в тюрмі сидів? – спитав Сашко, відчуваючи дивний якийсь жаль і до цієї маленької, задурманеної голівки, і до тих очевидних її брехень.
– Було діло! – загадково підморгнув Вовка. – П’ятака за нього врізали, а я: пашлі ви! Ну, вони мені хотіли ще більше врізать, а мамка – на касацію, ну й скинули. Сьомку хотіли приліпить... Тепер я на волі й чхать на них хотів. А ти шо, тоже інжинєром пашеш?