Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне

Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:

Новий роман Валерія Шевчука займає особливе місце в творчому доробку письменника – це монументальне художнє полотно з великою кількістю героїв, створене автором з 1972-го по 1991 рік, що є відбитком тієї епохи з її житейськими перипетіями та колізіями. В основі роману (а він в новелах-оповідках) – зображення життя окремої вулиці в провінційному місті, яке ще зберігало давню мораль і звичаї, але вони вже тратились і розкладалися під важкими ударами та налягами XX ст. Та попри ці втрати людина, як з’являється у творі, завжди залишає в собі часточку світла.
1 ... 171 172 173 174 175 176 177 178 179 ... 278
Перейти на страницу:

Поліна Войцехівська була вчителька. Вчителька української мови й літератури, любила читати і свої думки вміла виповісти гарно й інтелігентно. Зрештою, вона – тонка душа, але весь її життєвий досвід, хоч прожила довгий вік, був літературний. Літературою вона міряла світ та життя, може тому мислила й вирішувала свої клопоти на літературний зразок: трохи піднесено, але й прямолінійно.

Сашко узяв листа й помітив: руки в нього тремтять. Незнайомий почерк, літери чіткі, але вже трохи розхитані – видно, писав їх немолодий чоловік. Та цей чоловік умів тримати себе в руках: намагався писати каліграфічно й чисто, охайно вимальовуючи кожну літеру. Лист був російською мовою, в якій вряди-годи проскакували українізми. Сашко зирнув на конверта – прислано його з Мурманська. Відчув, як затіпало йому в скронях, а під горло підкотився зрадливий клубок. Але лишався спокійний – на нього дивилася мати. І він не прочитав, а проковтнув того листа, пожадливо хапаючи зміст.

Шановна Поліно Степанівно!

Не знаю, чи випадає мені писати цього листа, тобто чи маю я на те моральне право, але не написати мені також неможливо. Я завжди відчував провину перед тобою і сином нашим, але час минав, моя провина усугублювалась, і я розумів, що в мене з роками стає все менше шансів її позбутися. Зараз я пишу коротко, бо не можу вгадати, які почуття викличе в тебе цей мій лист. Справа в тому, що в моєму нікудишньому житті склалася така ситуація, коли можна спробувати використати єдиний шанс, щоб свою довголітню вину не загладити, ні, я розумію: всі оці роки, які минули, не викреслити єдиним розчерком; вони – прірва, якої, можливо, ніколи не перейти, але тільки зараз я можу спробувати щось чи якось тут зарадити. Пишу просто й без хитрощів: життя моє після того, як я покинув свою справжню родину, не склалося. Не мав щастя, але не мав і сили, щоб удруге поламати сім’ю. В мене з тією жінкою народилося двоє дітей, вони вже дорослі, а покинути двох, щоб прийти до одного, я не мав морального права. Отож, як не гірко мені жилося, тягнув лямку і свій обов’язок батька виконував у цій своїй другій родині справно. Вам не допомагав з двох причин: ланка моя, знаючи про це моє бажання, оголосила мене любителем випити, забирала зарплату, і я ніколи не мав на руках вільної копійки. Тепер моя жінка померла, діти мене не люблять, бо мати їхня прищепила їм до мене зневагу. Оце і є той єдиний шанс, на який я розраховую. Тобто дуже хочу повернутися на рідну землю, але тільки при одній умові, що ти знайдеш у собі силу пожаліти самотню стару людину і не відкинеш моєї прохальної, покаянної руки. Додам до цього ще одне: все своє життя я жалкував за тим, що приніс тобі й дитині нашій велику кривду. Бажаю спокутувати її і спокутувати свою вину, хоч не відаю, чи це можливо. Коли неможливо, викинь цього листа й не май супроти мене серця, бо я вже покараний тим, що діти мої виганяють мене з дому. Пенсія в мене маленька, ощадної книжки не маю, отож не можу принести з собою нічого. Є тільки одне моє бажання побачити вас і попросити вибачення.

Завжди твій Іван Павленко

Мати стояла в позі полководця, перед яким розгортається генеральна баталія, сині оченята її були, як лід.

– Що на це скажеш? – спитала переможно.

– Скажу: мій сон щось та й значить, – відповів Сашко. – Йому, очевидно, не позаздриш, раз написав такого листа. А що скажеш ти?..

– Що він шельма, – скоромовкою заговорила мати. – Хитра зараза, як отой Коник-Стрибунець у Глібова. Що він, ще зі мною живши, не про сім’ю дбав, а про розваги. Що в нього друзяки були на першому місці, а сім’я – десь у кишеньці для годинника. Не все можу тобі розповісти, але невірний мені був ще до заміжжя. Зараз він проливає сльози й кається, але тільки тому, що там добре його знають і прищемили.

– Така ти немилосердна?

– Немилосердна, – сказала мати, і вуста її раптом здригнулися в усмішці. – А більше рада. Рада, що він заскавучав, як пес, котрому наступили на хвоста.

– І нічого йому не відпишеш?

– А ти гадав, розплачуся й побіжу назустріч? Ач, яку милість мені виявив! Не озивався тридцять п’ять років, а тепер ощасливив!

Її вуста затремтіли, а очі стали двома шматочками болю.

Сашко сидів на канапі, розкинувши на сидінні руки, й дивився у вікно.

– Той сон, – сказав він, – не виходить у мене з голови. А може, йому й справді зовсім зле?

– Ясна річ, зле, – сказала мати, вмощуючись на ослінці. – А хіба Конику-Стрибунцю, який дострибався до морозів, не було зле? Але кожен повинен за свої діла відповісти.

– Мені завжди здавалося, – сказав Сашко, – що той вірш... ну, не зовсім доброї моралі. Розумієш, адже там ідеться про митця, якого не сприймає світ практичний і діляцький. Митця, який все-таки прикрашав своїм співом і танцями життя і світ.

1 ... 171 172 173 174 175 176 177 178 179 ... 278
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)